Читать «Без дозволу на розслідування» онлайн - страница 2

— У приймальні чергує молоденький, щойно після демобілізації, сержант. Він поспішно закриває товсту книжку, але я встигаю прочитати «Історія». — Прокурор у себе? — Так точно, товаришу капітан. — Готуєтесь? — киваю на підручник. — Еге, на юридичний, — ніяковіє. — Будемо разом їздити на сесії — я заочно навчаюсь на другому курсі юридичного факультету.

— Великошич, у синій сорочці із закачаними рукавами, сидить за столом і щось пише, схиливши голову з глибокими залисинами. Ліворуч з вікна падає яскравий сніп сонячного проміння, вирізьблюючи кожну рису його великого обличчя, — кидається у вічі блідо-рожевий шрам на лобі, що тягнеться навскоси від лівої брови і ховається у темно-русому волоссі.

— У тебе щось невідкладне? — питає, не підводячи голови, а впізнаючи мене по кроках.

— Хочу, щоб ви переглянули цю справу. Не знаходжу в ній першопричин злочину. Хіба що кіно викликало у них «спрагу».

— Цікаво, кіно… — уважне зиркає на мене сірими очима, не полишаючи писати. — А ти добряче помізкував над фактами? Який фільм вони дивилися?

— Які там факти, Сергію Антоновичу! Все мов на долоні.

— Добре, подивлюсь. Ти вибачай… Як там Кузка?

— Втягується. Я зараз іду на зустріч із школярами.

— Нам би частіше виступати перед населенням, частіше, — скрушно мовить і багатозначно додає: — Бачив Миколу Горака.

— Коли? — підозріло дивлюся на прокурора, гадаючи, що він помилився.

— Сьогодні вранці.

Він більше нічого не сказав, вважаючи, що й того досить, аби я все зрозумів. Мовчки прошкую з кабінету. Що я міг йому відповісти? Що за три роки роботи інспектором я не забув своєї першої значної справи, де фігурував Микола Горак — колишній учень нашої десятирічки. Справа, яку я тоді вів, стала для мене нелегким випробуванням на чесність та сумління. І я вистояв. З колонії Микола написав мені сердитого листа з прихованою погрозою. І ось він на волі — замість п'яти років відбув два з половиною. Напевне, добряче працював і зразково поводився. Зустріч з ним іще попереду. Тоді й проясниться, як далі житиме Микола.

Коли б я оглянувся, зустрівся б з осудливим і водночас безпорадним поглядом Великошпча. Він так інколи дивиться на працівників, якщо хтось припускається помилки в роботі або виявляється безсилим. І той погляд дошкуляє дужче, ніж вичитування чи стягнення. А Великошич вважав, що з Гораком я недостатньо попрацював, раз отримав такого листа. Тому я не оглядаюсь.

Надворі буяє травень. За парканами білопінно цвітуть вишні. У квіточках гудуть бджоли. Пахне медом. Повітря солодке й духмяне. Віття кленів всіяне гострими списиками ніжно-зеленого листя. Небо безхмарне — неозора блакить дихає лагідністю та спокоєм, спонукує до мрійливості й глибокої задуми. Місто мліє від щедрої ласки сонця. В такі погодні дні у мене з'являється дивне бажання десь сховатись на березі Лебідки, лягти горілиць і довго дивитися у небо…

Я виходжу на вулицю Леніна, на якій розташовані переважно всі адміністративні установи. Звіддаля видніється двоповерховий універмаг «Перемога». Минаю кінотеатр «Іскра», біля якого юрмляться підлітки. Вже другий тиждень кіномережа «витискає» фінансовий план з бойовика. Неохоче звертаю у бічну вулицю і мимоволі уповільнюю кроки. Я намагаюсь якнайрідше нею ходити.