Читать «Без дозволу на розслідування» онлайн - страница 5

— Чаю дати? — заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

— Ні, дякую, — я звівся з-за стола.

— Прийди сьогодні раніше, Арсене, — попросила. — Й Олю приведи до нас.

— Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що через кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в іншому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч запитань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, приголомшений невигаданим фактом, подією вісімнадцятирічної давності.

А поки що поминув школу і почав наближатися до чепурного будиночка Балюка, обгородженого рідким зеленим штахетником. У садку, під крислатими яблунями, біля вуликів порався Роман Гнатович, одягнутий у білі полотняні штани і сорочку, в жовтому брилі. Коло йог ніг із карнавки курився дим, відлякуючи бджіл. Сподівався, що мене не помітить, але вчитель, наче відчувши мій погляд, враз повернувся.

— Доброго ранку, Арсене! — і рушив до паркану. — Як тобі в останній день перед вакаціями?

Я посміхнувся тому рідко вживаному «вакації» і міцно потис його шкарубку долоню.

— Важкувато, але якось дотягну, — підтримав його жартівливий тон.

Він звично, двома пальцями, розгладив свої руді від тютюну й обвислі, як у Шевченка, вуса і задоволено зміряв мою статуру.

— Чув, непогано підмітаєш наш дім, — лукаво підморгнув мені, натякаючи на Миколу Горака.

Я не здивувався його обізнаності, бо в нашому невеликому місті всі події скоро ставали відомими.

— Лише вчуся, Романе Гнатовичу, вбиваюся у колодочки.

— Вбивайся швидше, крути їм в'язи… Меду не хочеш? Є свіжий, липовий, аж у носі коле.

— Нема куди, — красномовно ляснув себе по животі. — Тарілку полуниць з'їв.

— Полуниці теж корисні. — Вчитель відвернувся і запитав, задумливо крутячи вуса — Як там мати?

— Як завжди. Ви б завітали до нас, — запросив, хоч і знав, що він майже щодня навідувався до неї, коли я на роботі.

— Ось дам лад бджолам і забіжу. Ну, йди, Арсене, а то вигорять вугляки, — і поплескав мене по плечу, неначе рідного сина.

Я пішов, а Балюк, схилившись на паркан, дивився вслід. І його бриль видався мені перезрілим соняхом, що з цікавістю хилився на вулицю. Раптом я подумав, що тепер, коли ми поберемося з Олею, може, й мати зважиться вийти за нього заміж. Вона б зовсім не образила моїх почуттів до батька, бо я поважав Балюка, прислухався до його порад і з дитинства звик бачити поруч із матір'ю.

Зі мною віталися перехожі, яких багато вранці, але їхнє шанобливе «добридень» не тішило самолюбства, як попервах. Мабуть, за рік я змужнів і посерйознішав. Проходячи повз невеликий базарець, почув, як одна жінка насмішкувато сказала:

— О, сьогодні не їде тарахкалом. Зараз до Придибихи заскочить, а потім на службу.

«Тарахкалом» вона називала мою «Яву».

— Гарна дівка у Сави, — прицмокнула друга жінка. — Мій теж до неї підкочувався…

— Еге, поки німота ледве не відбила хрипів, — єхидно додала інша.