Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 70

— А ти справді розумний? — знову сипнув свого на коша Михась Бриль.

— Як сто колгоспних поросят, — незлобливо відбився Віталій і повернувся до канви сповіді: — А коли отримав зарплату, пішли на базар… Я попереду, як баришник, позираю на ряди, прицінюючись, а мати скуповує, що треба, складає в кошик і хвалиться кожному: «Син гроші одержав, першу зарплату!»

Притихло студентство, заслухалось. Згадало своїх матерів, свої домівки… Навіть Михась принишк. Виріс він теж без батька, на сирітських хлібах, знає, що важить копійка в селянській хаті, та ще в скрутні повоєнні роки.

— Незабаром посилає мене редактор в один колгосп…

— Жито жати?

— Та ну вас! — відмахнувся Віталій від чиєїсь репліки, наче від надокучливої мухи. — «Шуруй, — каже, — напишеш про завфермою. Для зразка ось кілька запитань», — тицьнув папірця. Відстань до потрібного колгоспу — десять кілометрів, транспорту — чортма. Почухав я пішки. Приходжу. Розшукав завфермою, вийняв з кишені папірця, прочитав нашвидку запитання — і назад…

— Навтікача?

— Навтікача… Написав матеріал, підсовую редактору. Перебіг той очима мій опус, питає: «Що це?» — «Матеріал». — «От що, голубе, іди ще раз на ферму і перероби». Суперечити не посмів. Але ж як соромно вдруге показуватись на очі завфермою! Білів і червонів, мерз і прів, та знову стояв перед ним і читав з папірця запитання… Написав матеріал заново, а редактор: «Не годиться. Ти, мабуть, не ходив на ферму». — «Їй-бо, ходив!..» — «Не видно. Ще раз піди». Я з плачем у село… Причепився до завфермою, як болячка, ходжу за ним хвостом і розпитую, що на думку спаде. Слухав він, слухав, а тоді й каже: «Чи ти, хлопче, такий дурний, чи справді нічого не тямиш?..»

Ми покотилися з реготу.

— Ой, не можу, — брався за живіт Михась Бриль. — За двадцятьма рядками стоптав шістдесят кілометрів. Тисяча й одна ніч. Вертеп. Бетлейка!.. Скільки ж ти гонорару хапонув?

— Шістдесят копійок.

— Ой, не можу!..

— А я ж зміг, — засміявся Віталій. Він зачекав, поки вщухне гамір. — Про свої поневіряння признавсь я матері. Вона: «Дитино моя, кидай цю анахтему. Навіщо це тобі?»

— А ти?..

— А я не кинув. Правда, розпрощався заочно з заочним філфаком, а вступив на стаціонар факультету журналістики, щоб з вами, гицелями, стрітись. Вось гак! — Віталій по-приятельськи обняв Михася Бриля.

З вишень опадає цвіт. Білі пелюстки густо, наче сніг, устеляють землю.

Зате яблуні — в усій вроді, цноті й повноті весільного вбрання.

Горять свічки каштанів.

Славгород о цій порі — казка, писанка, розмальована закарпатськими умільцями, а ми покидаємо його, покидаємо, щоправда, без особливих сентиментів: починається виробнича практика — річ не менш приваблива, тим паче річ предметна і потрібна.

Мій шлях — на Південнолиманськ.

…Проводи без квітів.

Зі мною їде Варя Ремез, безтямно закохана у Віталія Гайдука.

Уночі де не взялися хмари, закутали в сиву попону і Дніпро, і гори… Полив дощ. На вокзал я приїхав за півгодини до відходу поїзда. Варі нема. Лишилося п’ять хвилин — не видно… Поспішаю до вагона.

У тамбурі — двоє. Мене не помічають: цілуються. Пробираюсь у вагон, щоб не заважати їм.