Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 67

І ще подумалося мені про нашого брата-репортера — світового донкіхота, невгамовного сірому-мандрівника, якого всяк цурається, мов чорт ладану, і без якого водночас — парадокс! — не обходиться.

Запуск штучного супутника Землі, прийом у посольстві, замах на президента, військовий переворот, виїзд короля якогось там королівства в літню резиденцію, проповідь папи римського, страйк докерів, випробування нового літака, військові маневри, землетрус, девальвація золота, самогубство безробітного, результат футбольного матчу, мода сезону, примха кінозірки Голлівуду — світ мусить знати новини сьогодні ж, негайно.

Такий ритм двадцятого століття, такий його диктат!

І тим часом, коли енський обиватель, попиваючи чорну каву «з лимончиком», байдуже — з п’ятого в десяте — водить очима по друкованих рядках, ще й скептично кривиться, за тими злощасними рядками (буде їх завтра прочитано чи ні?) для чергових номерів газет, останніх випусків вістей телеграфних агентств, передач радіо і телебачення на всіх континентах, може, не бравши й ріски в рот, на відчай душі у вогонь і воду стрибають ті сіроми-небораки. Стрибають, щоби рухати (а то й підштовхувати) уперед необ’ємно-неосяжну махину, ім’я якій — технічний прогрес.

Їхня доля — ламати об вітряки списи, ходити босими ногами по гострому лезу бритви, ранити підошви, вічно перебуваючи на граничній нитці нервового виснаження. Отак! На думку американських психологів, серед представників різних професій найнервовіші саме журналісти. Напруження, з якими вони працюють, більше, ніж у водолазів, пілотів і директорів великих концернів. Тривалістю життя вони теж не можуть похвалитися.

Та вони, донкіхоти пера, цілком свідомі своєї місії, своєї нелегкої ноші. Вони не продають її ні за які скарби і чесно служать їй до останнього кроку на землі, до передсмертного подиху свого.

…Я щасливий, що належатиму до когорти цих людей-безсребреників. Хай це буде й через сім, через десять чи… п’ятнадцять років.

Позаду — останній екзамен.

Літо, практика, а там рік майне, як дівоча молодість, і — прощавай, альма матер! Гуд бай, ауфідерзеен, чао!..

На душі пустка. Ми були постійно завантажені лекціями, семінарами, громадськими дорученнями і, як каже Мусій Шапковал, антигромадською поведінкою, а відтепер на певний час — мов птахи небесні.

Подався на Героїв революції, до гуртожитку.

— Дачник Білокрил! Привіт аристократам! — замахав руками зовні завжди статечний, малорухливий Грицько Розбишака.

Дачником дражнили мене за те, що на першому курсі я жив на Караваєвих дачах — є такий напівсільський куток у Славгороді. Звісно, дачі ніякої не мав і не маю, мешкав у свого шкільного товариша в робітничому гуртожитку, та ті, хто не знав цього, вважали мене справжнім аристократом.

У сто тридцять п’ятій кімнаті — наче після погрому: надимлено, насмічено, гармидер, та її годі.