Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 57

Вихованець, глипнувши на Тополюка, почав одмикати кабінет.

— Я до вас, Олександре Лаврентійовичу.

— На таксі вакансій нема, — сказав приємним баритоном.

— У мене інша спеціальність.

— Тоді заходь, — від кадровика ледь чутно пахло «Шипром».

Невеличкий кабінет, вікно загратоване, в кутку рудий сейф, на ньому графин з водою, стіл, телефон, три стільці під стіною, шафа і вішалка. Вихованець поклав у сейф трудові книжки, сів за стіл, кивнув Тополюку на стілець.

— То яка у тебе спеціальність? — І подивився на його руки.

— Я з карного розшуку, — відповів Євген без хизування й подав посвідчення, знаючи, що обов’язково попросить його показати.

— Гм, — ворухнув пшеничними бровами Вихованець, уважно прочитав посвідчення й повернув Тополюку. — Я вас слухаю, капітане.

— Мені треба переглянути особисті справи диспетчерів.

— Диспетчерів? Але ж вони не їздять…

— Саме їх, Олександре Лаврентійовичу.

— Гаразд. Зараз принесу.

Авжеж, він здивувався, бо на АТП «герої» майже всіх надзвичайних подій водії, і ними в першу чергу цікавляться працівники міліції. Одначе Вихованець тактовний: не запитав, у якій справі. Напевно, звик до відвідин Тополюкових колег. Таксисти народ неспокійний, транспорт — постійна небезпека… Ах, Євгене, не дури себе, міркуваннями не погамувати хвилювання, не відвернути уваги від головного. І настрій кепський, наче вже зазнав невдачі. А все через відголосся сну: в ямі три білі постаті…

Повернувся Вихованець зі стосиком білих папок. Поклав їх на стіл. Небагато.

— Прошу, капітане, — показав рукою на свій стілець за столом.

— Спасибі. Я ось тут, на підвіконні…

Євген переклав папки на підвіконня, присунув стілець.

На першій, що зверху, папці гарно виведено фіолетовим чорнилом: «Орєхова Валентина Олексіївна». Ну, може, пощастить. Розгорнув: особовий лист з фотокарткою, автобіографія… Ні, почерк не той. Наступна — «Гуменчук Антоніна Іллівна». Ні. «Щаслива Валерія Адамівна». Хм, Щаслива! Ні… Знову жінка. Все жінки… Євген переглянув більше половини справ — і безрезультатно. Він уже почав потроху нервувати.

Зітхнувши, взяв папку. «Заворотний Леонід Сергійович». Відкрив, і йому перехопило подих. Невже знайшов? Почерк розгонистий, літери «б», «ц» і «щ» з характерними подвійними хвостиками. Щоб остаточно переконатися, витяг з кишені записку, поклав поруч… Він! Безсумнівно! Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження, закінчив 10 класів, навчався в школі водіїв ДТСААФ, служив у армії, мав 2-й клас, працював на «швидкій», батько — шофер, мати — муляр, домашня адреса: вулиця Малиновського, 10.

Фотокартка: пишне волосся, трохи видовжене обличчя, широкі брови, уважний погляд ледь примружених очей, міцна шия, симпатична родимка на лівій щоці під оком, губи повні, тонкий прямий ніс. Кривий чи?.. Тополюк глянув на Вихованця — працював над наказом: писав і закреслював, торкався лоба кінчиком білої кулькової ручки і знову писав.