Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 139

Час розвіяти дурман, час!

У неділю, перед вечором, я зайшов до неї. Сиділа у світло-синій блузці. Нігті свіжо наманікюрені, губи підмальовані. Очі у куточках теж підведені олівцем. І від того здавалися трохи розкосими.

Я подумав: задля мене вона ніколи так не чепурилася.

Не встиг я до кінця про це подумати, коли чую — стукає хтось.

До кімнати ступив елегантний, такий наче аж прилизаний тип — високий, у чорному костюмі модного крою. На руці перекинутий білий плащ. Денді! Сів проти мене.

На столі у склянці з-під майонезу синіли проліски — зів’ялі, сухі.

— Коли я стану молодим і красивим, я приходитиму до тебе завжди із свіжими квітами, — бовкнув я нерозумно.

— Для того щоб носити дівчатам квіти, не обов’язково бути красивим. Досить вихованості.

Удар денді був дошкульним.

Перед Олею я не міг такого стерпіти.

У селі за дівчат хлопці билися. «З-за дівчини хлопці б’ються», — навіть у пісні співається. На мить я уявив себе в ролі сільського парубка.

Я вийшов на вулицю, купив за останні копійки пучечок фіалок і, повернувшись, ставлячи квіти в склянку, перефразував Гоголя:

— Виховуючи інших, виховуєшся і сам.

Оля вже тримала в руках сумочку.

— Я готова.

На ній були білі черевики з надто високими, наче ходулі, підборами. Невже вона хотіла перед ним здаватися вищою?

Я тихо спитав:

— Це він?

— Поговоримо потім. Зараз я йду в кіно, — уникла прямої відповіді.

— З ним?

— Ти ж не запросив!

— Виходь за мене заміж, — бовкнув я.

— Ти що?

— Я не жартую.

Вона засміялась.

— Не жартую, — повторив я. — Виходь!

Вона ще раз засміялася й сказала:

— Ти запізнився, любий…

Я зрозумів, що вів себе по-дитячому і то миті, коли хотів дошкулити гостеві, і потім… Збирався мовити щось дотепне, розумне, щоб якось реабілітуватись перед Олею, та, поки думав, вона вже збігла по сходах:

— Чао!

Доганяла денді, що йшов попереду.

Вона поспішала за ним.

Цвіте, доцвітає акація. Тополиний пух у повітрі. Поважно, нікуди не поспішаючи, бродять в університетському парку славгородці. Спокійні, гідні себе. На лавочках — заглиблені в конспекти студенти. Якась жінка в блакитному смакує морозивом. Двоє старих грають у холодку в шахи. Спокій, тиша…

Тільки не в нас, випускників.

Складено останній екзамен. У душах грають хвилі молодого моря. П’ять років позаду! Шторми, бурі, циклони! Все пережито! Попереду — яснина, голубінь, сонце!

А тим часом тривожно…

Чому?

«Життя ще стільки синців вам насадить, — мовив на прощання Сергій Михайлович Береговий, — що про університет ви згадуватимете, як про найсвітліший час свій».

Хай садить!

Аби швидше — в його кипінь.

До води припав синій досвіток.

Пливемо в Канів, на Тарасову гору. На юті музика, танці.

— Ходімо стрічати сонце!

Жовта хвиля піниться під лопатями теплохода, а за кормою лягає рожевими покосами, наче валки на житньому полі, коли спалахує зоряниця.

Береги втопають у сивому мареві серпанку. Сонця ще не видно. Гори, верби, очерети… Нарешті над горбами висувається червоний язичок.

— Люди, сонце!..

Під тихий його схід лунає вальс. На хвилях маячить самотній човен рибалки. Завмирають від краси світової і береги, і Дніпро, і гори. А яке видиво — схід денного світла!