Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 136

— П’ятеро нас було в батька: два брати і три сестри. Землі ж мали чотири десятини. Мені, найменшій, припадало півдесятини. Ці клаптики розкидані були у дванадцяти місцях. На кожному навіть жати удвох було тісно… У двадцять дев’ятому до колгоспу вступили. Коней поприводили, вози стягли. Усуспільнили одноосібне майно. У клуні склад створили з борін, плугів та іншого реманенту. А вночі хтось підпалив клуню. Важко починався колгосп… Кожна нова людина потрібна була для артілі, як повітря. Хіба я цього не розуміла? А брат мій Левко — він з активістами водився — приходить якось, так схвильовано: «Людо, ти віриш у колгосп?» — «Коб не вірила, не пішла». —«Ланку згуртуєш? Таку, щоб прикладом у труді була». Не знаю, що казати. Розгубилася. Тої пори була я ще молода. І радісно стало, що таку честь мені довіряють, і боязко, бо не знала, що то за робота ланкової. Довго обмірковувала Левкові слова, а тоді наважилась. І вранці по найближчих подругах пішла. Так і так, кажу, дівчата, давайте працювати гуртом. Разом у поле, разом з поля… Вагалися, але послухали, бо жили зі мною душа в душу. Виділило нам правління плантацію. І почали ми… Носили пеленами з дому попіл, курячий послід, та добрив все ж не вистачало. Та й труд важкий був: руками ж бо все робили — тоді ще ми не знали, що таке механізована обробка цукрових буряків. Урожаї низькі одержували. Тепер інша річ.

…Минула година, а може, й дві, а ланкова все не покидала поля.

— Признаюся, скучила за оцим усім, — роздивлялась навкруги. — Бурти, рілля, старе бадилля. Що тут особливого, здавалося б, а тягне сюди.

«Мати наша хліборобська, безсмертна мати», — думав я про цю жінку і про тисячі інших, таких, як вона, на чиїх мозолях, здається, тримаються і мир, і світ, і люди, і земля.

Для неї поле — то і сім’я, й діти, і любов; то робота і спочинок; то свята й будні; то надія й все — довге, як нива, життя.

Я скинув капелюх і подумки благоговійно схилився до її ніг.

«Саме про таких людей і треба нам, журналістам, писати», — подумав я. Зрештою ми знову сіли в машину. Загув мотор. Дві мережки з-під коліс потягнулися по сирому грунті.

Веселка згасла, та вмита рясним дощем земля запиналася шовком сонячних променів і грала-вигравала бадьорими гамами соковитих барв.

Останній дзвінок.

В аудиторії гасла, плакати, розвішані стрічки — творіння наших художників і словесників.

«Ви безсоромно молоді і вже — журналісти! М.П.Прохоренко».

«Готую новий спецкурс. Привіз із Ленінграда два пуди літератури. О.О.Нудненький».

«Ми з вами ще зустрінемось на широких ланах стилістики, публіцистики і журналістики. П.П.Барабанний».

«Я певен, ще ви все знаєте, проте, мабуть, все-таки трохи дещо забули. Оцінку поставлю вам авансом. С.М.Береговий».

«Може, паче чаянія, вам щось і запам’яталося за п’ять років. Ю.П.Пустовар».

«Прослухали курс наук, значить, кінець. Ректор».