Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 113

Робимо невеличку паузу.

І змигнуть в очах моря, континенти, далекі нічні міста, залиті вогнями, не бачений нами Кейптаун. Не бачений. Та ми його побачимо! Може, не вийдемо на побачення, може, нас розлюблять, що ми часто мандруватимемо по світах, але як це гарно, романтично, чорт візьми!

Співаємо ми задушевно.

Ми не знаємо своєї майбутньої долі. Та віримо: вона мусить бути прекрасною.

…Зранку дощ, мряка. Збираємось на демонстрацію. Біля університету — натовп. Помічаю Олю. Ці дні я майже не зустрічався з нею. І ось, наближаючись, відчуваю якусь солодку хвилю, що оживає в грудях, підкочується, хлюпає до берегів серця.

Оля небайдужа мені, ні. Оля — це все…

Почали шикуватися колони. Мені здалося, що негарно йти поруч з Олею, що всі звертатимуть на нас увагу, дізнаються про мої почуття, а дізнаються — неодмінно розсудять, розведуть. Ох, ця селянська психологія! Як її позбутися?

Лишився з хлопцями.

На демонстрацію прийшли також викладачі — Береговий, Прохоренко, Пустовар, Барабанний… Останній з двома хлопчиками, синами-малюками. У хлопчиків обтерті рукава, заштопані шапчини. Нелегко, мабуть, їхній матері з таким непутящим батьком. Кажуть, що Барабанний був ще й у німецькому полоні. Несолодко йому велося в житті… Стало шкода і дітей цих, і самого Барабанного. І чого його понесло на факультет? Невже він не розуміє, що на цьому полі йому бракує кебети?

А хлопці, баламутні наші хлопці, заводять:

Попереду Прохоренко, Попереду Прохоренко — Веде своє військо, Військо журналістське — Хорошенько. А позаду Барабанний, А позаду Барабанний, Що проміняв жінку На тютюн та люльку — Барабанний…

Дощ не вщухав. І коли дійшли до площі Богдана Хмельницького, демонстрацію відмінили.

У гуртожитку п’ємо чай, обсихаємо.

Трохи згодом стукаю до Олі.

— Не розумію, — каже вона стурбовано, — що робити? Одержала таку телеграму… Мушу їхати.

— Від нього?

— Так. Я вже влітку раз підвела, тепер незручно…

Він.

Між моїми почуттями та Олею виростає кострубата тінь. Тінь суперника, моє нещастя, мої тривоги…

Удаю, що байдужий, переводжу все на жарт, пропоную гадати.

Гадаємо. Випадає — їхати. Гадаємо ще раз — їхати.

— Доля! — зітхаю я.

Вже на автобусній зупинці Оля ще раз перепитує:

— Їхати чи ні?

Мовчу. Смуток огортає мене.

— Їхати не дуже хочеться, — тим часом розмірковує Оля, — та совість треба очистити. Він поїхав до Львова, до батьків, там захворів. І просить, щоб я навістила…

До Львова? Так ось чому Оля записувалась туди на практику! Але ж не поїхала! Чому? Сумнівалася, як оце, і зрештою вибрала Південнолиманськ? Може, й зараз передумає? Може, взагалі перестане думати про нього?..

З яворів осипається останнє листя. Мряка. Зарюмсані небо, дерева, будинки. І серце мало не плаче.

Хвилюючі почуття перехоплюють подих. А тут ще її музика, музика, музика…

Чому я такий дурний? Чому вперся, як сліпий у тин, у цей зведений мною ж мур, і вважаю його мало не китайською стіною? Хіба в Славгороді більше нема дівчат?

Ні, не потрібні мені інші дівчата.