Читать «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані» онлайн - страница 112
Віктор Тимчук
А однокурсники вважають — у мене все так легко виходить.
— Кажуть, ти щодня пишеш. І де ти береш теми? — спитав одного разу Гальопа.
А воно не пишеться. Отже, я й тут не такий щасливець, як вважають люди. Вони просто помиляються в мені.
Як гірко!
А багато ж хто в цей час радіє, сміється, безжуро коротає дні свої. Учора бачив, як у підворітті цілувалась з якимось молодиком Ляля Сімороз.
— Бережи своє здоров’я, — каже Охмарбай.
— Ех, поспати б оце, — позіхає Іван Лушпенко. Спить він, до речі, з ранку до вечора. Трапляється, що й на лекції не ходить. А прокинеться, потягнеться і каже: «Ех, поспати б оце…»
Мені ж шкода губити дні, жаль проспаних годин, прагну до чогось більшого, вищого у житті і все ж утрачаю багато часу безслідно, назавжди. Вічно якась дрібна метушня, мізерні турботи відволікають від основного, чим мушу займатись, чим повинен не тільки мріяти, а й жити.
Пізно ввечері з Цапом-Цапенком закінчили стіннівку.
Подалися до гуртожитку. А там — співи. У сто тридцять п’ятій зібралися хлопці — Охмарбай, Бриль Слободян, Тосік, Мусік, Гарбузик. І завели, ніби на весіллі…
У нас багато улюблених пісень. Ми їх, мабуть, ніколи й не переспіваємо. Аргат заводить російських, Бриль — білоруських, Охмарбай — казахських, ми — українських. І всі ці пісні як перемиті: народні, терпкі, хвилюючі…
Та є серед улюблених ще улюбленіші — ті, що про нас, журналістів. Одну з них ми часто співаємо на концертах зі сцени, і вона вже стала популярною й на інших факультетах. Називається «Завжди в путі, завжди в дорозі»:
Так, варто жити, думає кожен з нас, овіяний романтикою майбутніх подорожей на Урал, у Сибір, на Волгу… І в снах майорять кореспондентські поїздки, зустрічі… У нас нема в тих краях, куди вирушимо, рідних, батьків, братів, сестер. Зате скільки нових людей зустрінемо! І даруватимемо їм частку свого серця, свого життя. Про нас не розповідатимуть казок, легенд, не складатимуть пісень, та ми не тримаємо курсу на Парнас, а коли треба, станемо й до верстата, поведемо в атаку бійців, як водив колись Сергій Борзенко, як симоновський Синцов, ми в трудових буднях даруватимемо щастя іншим, самі його не відаючи.
Ще є потрібна пісня, яка народилася на факультеті й передається кожному новому поколінню студентів. У ній говориться, що нам не доведеться сидіти, як статистам і бухгалтерам, на одному місці, а все життя роз’їжджати, «колесити» — це так хвилює. Це так красиво!..
Закінчимо цю. А тоді Коля Аргат візьме гітару і почне «Пісню американських журналістів»:
Те, що немає в нас любові,— брехня. Але так кажуть. І ми співаємо, кожен думаючи про свою дівчину.
Доходимо до слів:
