Читать «Свідків злочину не було» онлайн - страница 54

— Дядю! Дядю! — гукнув до тренера хлопчик і заступив йому шлях. — А Денис захворів! — радісно сказав, крутячи головою від задоволення. — Захворів!

— Який Денис? — Радутний глянув на мене здивовано, мов закликав у свідки, що він справді не знав ніякого Дениса.

— А той, якому ви дали залізного карбованця.

— І… і що з ним? — розгублено запитав.

— Накупив морозива і сам наївся. Тепер болить горло, сидить вдома, — хлопчик схопив м'яч і побіг у двір..

Радутний взяв мене за лікоть:

— Позавчора я теж ішов сюдою. Підбіг той Денис, показує мені металевого карбованця і питає, чи не я загубив. Я й сказав, щоб взяв собі. А він — морозива… Діти.

Ми розійшлися з Радутним добрими знайомими. Його тактовність і стриманість мені сподобались. Він жодного разу ні прямо, ні побічно не поцікавився ходом розшуку Руслана, не нав'язував своїх міркувань. Розумів, що моя робота не обговорюється зі сторонньою людиною.

Я поволі йшов до свого відділу. Сподівався застати Скорича і викласти йому сьогоднішні новини. А попереду — розмова з Шулешко, і найголовніше, затримання грабіжника. Чомусь був упевнений в удачі. Малися для того переконливі підстави. Коло звузилось. Подряпина на правій щоці викаже його. Якщо Хрипливий втретє опівночі їхав четвертим маршрутом, значить, він жив у когось на дачі.

От лише з розшуком Руслана я тупцював на місці. Досі не було чіткої лінії, за якою провадив би пошук. Коло замикалося на батькові, підозрювати якого чисте безглуздя. Створити іншу версію заважав дзвінок Руслана після тренування. Дзвінок додому…

Що сталося з хлопчиною після дзвінка? Що і де? Адже після нього Руслан міг вдруге зайти до продавщиці, Міг! А свідки? їх нема. Правда, сусідка — молода мати — чула чоловічі голоси. І все ж у мене не було явних причин звинувачувати у чомусь Табурчака, окрім зради дружині.

— Є майор Скорич? — запитав у чергового.

— Приїхав.

Крізь оббиті чорним дерматином двері глухо долинав голос Дмитра Юхимовича. Я постукав і, не почувши відповіді, увійшов до кабінету. Скорич розмовляв по телефону. Він кивнув на стілець, уважно подивився на мене, ніби здогадувався про подію з шофером.

— Уже встигли підсмажитись? — заздрісно поцікавився, коли закінчував розмову.

— Сьогодні. Поєднав приємне з корисним; вистежував Хрипливого.

— З шофером?

— Вчора, близько опівночі, Хрипливий поранив його.

— Ах, чорт! — спересердя ляснув долонею по столі майор. — Хоч неважке поранення?

— Ні, лише втратив багато крові.

Я докладно розповів про Луцика. Майор, як завжди, слухав, а мені здавалося, що він дрімав.

— Значить, так, Арсене Федоровичу: через кілька годин ви підете на пляж. Якщо там з'явиться Хрипливий, дзвоните до мене і ми відразу їдемо на дачі. Без нас нічого не робіть. Досить Луцика, — суворо застеріг майор.

— Слухаюсь, Дмитре Юхимовичу. Зранку я розмовляв а Табурчаком. Не признається, що втік з відрядження. Вважаю, що інженер жив у Шулешко і, мабуть, у неї бачився з сином. Може, навіть після тренування. От лише свідків… — Я безпомічно розвів руками.