Читать «Пані Боварі» онлайн - страница 197
Гюстав Флобер
— А де ж воно, мамо? — спитала вона.
Всі мовчали.
— А куди сховали мій черевичок?
Фелісіте нахилила її до постелі, але дівчинка все оглядалася на камін.
— Може, то мамка взяла? — допитувалась вона знову.
Почувши слово «мамка», Емма пригадала всі свої зради, всі свої нещастя і відвернулась, ніби відчула в роті огидний смак якоїсь іще сильнішої отрути. Берта вже сиділа на постелі.
— Мамусю! Які в тебе великі очі! Яка ти біла-біла! І вся в поту…
Мати глянула на неї.
— Ой, страшно! — крикнула дівчинка й подалась назад.
Емма взяла її ручку і хотіла поцілувати; дитина пручалася.
— Годі! Заберіть її! — гукнув Шарль. Він ридав у алькові.
На якусь часину хворобливі симптоми припинилися. Емма ніби заспокоїлась; від кожного її незначного слова, від кожного її спокійнішого віддиху в Шарля відроджувалась надія. Нарешті прибув Каніве, і Шарль кинувся плачучи йому на шию.
— Ах, це ви! Дякую! Ви добрий! Але тепер їй уже полегшало. Ось подивіться…
Колега не поділяв цієї думки і, не бажаючи, як він сам висловився,
Вона одразу виблювала кров'ю. Губи її стиснулися міцніше. Руки й ноги зводила судома, тіло взялося бурими плямами, пульс тіпався під пальцями, мов напнута нитка, мов струна, що ось-ось порветься.
Незабаром вона почала страшенно кричати. Вона проклинала отруту, нарікала, благала, щоб швидше настав кінець, відштовхувала закляклими руками все, що підносив їй ще більш за неї змучений Шарль. Він стояв, притиснувши хустину до рота, і хрипів, плакав, задихався; все його тіло, від голови до ніг, здригалось від ридань. Фелісіте метушилась по кімнаті; Оме, не рухаючись з місця, глибоко зітхав, а пан Каніве, хоч і силкувався зберегти свій апломб, починав відчувати внутрішнє збентеження.
— Чорт!.. Якже це так?.. Адже шлунок очищено, а коли усувається причина…
— Мусить зникнути й наслідок, — докінчив Оме, — це ж очевидно.
— Та рятуйте ж її! — вигукував Боварі.
І Каніве, не слухаючи аптекаря, який намагався обґрунтувати гіпотезу: «Може, це рятівний пароксизм», збирався дати їй теріаку, коли у дворі почулося ляскання батога; усі шибки затремтіли, а з-за рогу критого ринку щодуху вимчала тройка заляпаних грязюкою коней. То приїхав у поштовому берлині доктор Ларів'єр.
Якби в кімнату раптом завітав сам бог, його поява не зробила б більшого ефекту. Боварі підвів руки догори, Каніве прикусив язика, а Оме зняв свою шапочку ще задовго до того, як доктор увійшов до господи.
Ларів'єр належав до славетної хірургічної школи великого Біша — до вже вимерлого нині покоління лікарів-філософів, що фанатично кохались у своєму мистецтві і працювали вміло й натхненно. Вся лікарня тремтіла, коли він гнівався, а учні просто обожнювали його і, як тільки приступали до самостійної роботи, намагались у всьому наслідувати його. В околишніх місцях було чимало лікарів, які перейняли в нього навіть довге ватяне пальто з мериносовим коміром і широкий чорний фрак із завжди розстебнутими манжетами; у нього самого з-під тих манжет виглядали міцні м'язисті руки, — дуже гарні руки, на яких ніколи не було рукавичок, ніби вони завжди поспішали зануритись у людські страждання. Він зневажав чини, хрести й академії, був гостелюбний і щедрий, до бідних ставився, як рідний батько, і, не вірячи в доброчесність, був її взірцем; його, напевно, вважали б за святого, якби не тонкий проникливий розум, через який люди боялись його, як демона. Погляд у нього був гостріший від ланцета, — він сягав глибоко в душу і, відкидаючи всякі викрутаси і соромливі недомовки, зразу вивертав назовні всяку брехню. Такий він був завжди — повен тієї добродушної величі, що дається свідомістю великого хисту, щастя і сорокарічного бездоганного трудового життя.
