Читать «Пані Боварі» онлайн - страница 195

І вона пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов'язок, що тяжів їй на совісті.

Коли Шарль, приголомшений звісткою про опис майна, прибіг додому, Емма щойно була вийшла. Він кричав, плакав, знепритомнів, а вона все не верталась. Де вона могла бути? Куди він тільки не посилав Фелісіте: до Оме, до Тюваша, до Лере, до трактиру «Золотий лев»… Коли його хвилювання на мить стихало, він згадував, що добре ім'я його загинуло, майно пропало, майбутнє Берти розбито. А через що?.. Ніхто нічого… Він чекав до шостої години вечора, потім не зміг більше всидіти на місці; йому спало на думку, що Емма поїхала в Руан, і він вийшов на шлях. Пройшовши з півльє й не зустрівши нікого, він почекав іще трохи й вернувся.

Вона була вже дома.

— Що сталося?.. В чім річ?.. Поясни!

Вона сіла до бюрка і, написавши листа, поставила число, день, годину і, не кваплячись, запечатала. Потім урочисто сказала:

— Прочитаєш завтра; а доти, прошу тебе, не задавай мені жодного питання! Ні однісінького!

— Але ж…

— Ах, дай мені спокій!

Вона лягла на постіль і витяглась на всю довжину.

Її разбудив терпкий смак у роті. Вона побачила Шарля й знову заплющила очі.

Емма з цікавістю вслухувалась у себе, чи не починаються болі. Ні, поки що нічого не було. Вона чула цокання стінного годинника, гуготіння вогню в каміні і дихання Шарля, що стояв у приголів'ї.

«А! Що смерть — дрібниця! — думала вона. — Ось засну, та й по всьому!»

Вона випила ковток води і відвернулась до стіни.

А в роті не проходив прикрий чорнильний смак.

— Пити!.. Ох, пити хочу! — простогнала вона.

— Що з тобою? — спитав Шарль, подаючи їй склянку з водою.

— Нічого… Відчини вікно… Душно мені!

І раптом її потягло на блювоту — вона ледве встигла вихопити хусточку з-під подушки.

— Забери, — сказала вона швидко, — викинь.

Шарль почав розпитувати; Емма не відповідала. Вона лежала нерухомо, боячись, що від найменшого руху їй знову стане недобре. І відчула, як від ніг підступає до серця крижаний холод.

— Починається, — прошепотіла вона.

— Що ти кажеш?

Тихо і тоскно ворочала вона головою по подушці, і рот у неї був відкритий, ніби на язиці лежало щось важке — важке. О восьмій годині знов почалася блювота.

Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, що приставали до порцеляни.

— Дивно! Незвичайно! — повторював він.

Але вона твердо сказала:

— Ні, ти помиляєшся.

Тоді він обережно провів рукою їй по животі — ніби погладив. Вона зойкнула. Він аж одсахнувся з переляку.

Потім вона почала стогнати, спочатку потихеньку. Плечі її здригались у корчах, вона стала білішою від простирала, за яке чіплялись її скарлючені пальці. Пульс бився нерівно, його ледве можна було чути.

Краплі холодного поту виступали на її посинілому обличчі, воно взялося ніби якоюсь металевою осугою. Зуби дзвонили, розширені зіниці безтямно дивились навкруги, на питання Емма відповідала лише кивками; два чи три рази вона навіть усміхнулась. Потім вона почала стогнати дужче. Раптом з грудей у неї вихопився приглушений зойк, але вона запевняла, що їй кращає, що вона скоро встане. І тут на неї напали корчі.