Читать «Пані Боварі» онлайн - страница 187
Гюстав Флобер
— А тепер, — сказав кучер, — за всю цю мороку
Сліпий присів навпочіпки, задер голову, висолопив язика, підкотив під лоба каправі очі і, тручи собі живіт обома руками, загарчав, як голодний пес. Еммі стало нестерпно гидко, і вона кинула йому через плече п'ятифранковика. То було все її багатство, і їй заманулось викинути його таким чином.
Диліжанс уже рушив їхати далі, коли Оме раптом вихилився з вікна і закричав:
— Гляди ж, ні молочного, ні мучного! Носити тільки вовняну білизну і обкурювати вражені ділянки шкіри ялівцевим димом!
Знайомий краєвид, що розстилався перед очима, потроху відволікав Емму від її горя. Нестерпна втома змогла всю її істоту, і додому вона повернулась охляла, очманіла, мов сонна.
«Що буде, те й буде!» — думала вона.
А втім, хто знає? Адже щохвилини може статись якась надзвичайна подія. Можливо, Лере раптом помре…
О дев'ятій годині ранку вона прокинулась від галасу на площі: біля ринку юрмився народ, — усі тислися прочитати велике оголошення, наліплене на стовпі. Жюстен став на тумбу й хотів його зірвати, але якраз у цю мить хлопця схопив за барки сторож.
Пан Оме вийшов із аптеки; посеред натовпу просторікувала тітка Лефрансуа.
— Пані, пані! — крикнула Фелісіте, вбігши в кімнату. — Що це воно робиться?
І бідна дівчина схвильовано подала їй жовтого папера, якого вона зняла допіру з дверей. Емма з першого погляду побачила, що то було оголошення про розпродаж їхнього майна.
Вони мовчки дивились одна на одну. Між панею і служницею не було ніяких таємниць. Нарешті Фелісіте зітхнула.
— А я б на вашому місці знаєте що зробила? Пішла б до пана Гійомена.
— Хіба?
Це питання означало: «Адже ти все знаєш через слугу; хіба його хазяїн говорив щось про мене?»
— Так, зайдіть. Добре зробите…
Емма причепурилася, одягла чорну сукню й капелюшок, оздоблений стеклярусом; щоб її не помітили (на площі було й досі чимало народу), вона пішла задвірками по берегу.
Задихавшись, дійшла вона до хвіртки нотаріуса; небо було похмуре, трусило потроху сніжком.
На дзвінок вийшов Теодор у червоному жилеті; він майже фамільярно, ніби своїй знайомій, одчинив двері пані Боварі і провів її до їдальні.
Під кактусом, що заповнював нішу, гуготіла чимала кахляна грубка; на стінах, оббитих шпалерами під дуб, висіли в рамках чорного дерева «Есмеральда» Штейбена та «Жінка Потіфара» Шопена. Накритий стіл, дві срібні грілки, кришталеві ручки на дверях, паркет і меблі — все блищало бездоганною англійською чистотою; у шибках були повставлювані в куточки косинчики мальованого скла.
«Якби мені таку їдальню», — майнуло Еммі в голові.
Увійшов нотаріус; лівою рукою він підтримував свого халата з квітчастими розводами, а правою то злегка піднімав над головою, то знову насував брунатну оксамитову шапочку, претензійно збиту на правий бік, де кінчались три біляві пасма; зачесані з потилиці, вони прикривали його лисий череп.
Показавши відвідувачці на крісло, Гійомен попросив пробачення за неввічливість і заходився снідати.
— Я до вас із проханням, пане, — промовила Емма.
— Яким? Слухаю вас, ласкава пані.
