Читать «Томек у країні кенгуру» онлайн - страница 62

До Бентлі підійшов худий, середнього зросту чоловік. Його невелику голову вкривало блискуче чорне волосся. Низьке чоло, широко розставлені темні очі, плескатий ніс із сильно роздутими ніздрями, випнуті вилиці, а надто білина міцних зубів між товстими м’ясистими губами надавали його обличчю дикого виразу, попри європейський одяг, який був на ньому.

— А ось і Тоні! — вигукнув Бентлі, побачивши тубільця. — Пане Вільмовський, знайомтесь, це Тоні, наш провідник і чудовий слідопит, про якого я вам розповідав у Порт-Огаста.

Тоні по черзі привітався з усіма прибулими.

— Де ти залишив вози? — запитав Бентлі.

— Чекають перед вокзалом, — відповів Тоні каліченою англійською мовою. — Можемо зараз їхати?

— Повантажимо багаж на вози й негайно вирушимо до ферми Кларка. Хочемо якнайшвидше дістатися на місце, — підтвердив Бентлі.

Члени експедиції вийшли на привокзальну площу. У слабкому світлі ручних ліхтарів Томек побачив два вози з високими осями та великими задніми й дещо меншими передніми колесами. У вози були запряжені одногорбі верблюди, по три пари в кожний.

Як згодом Томек дізнався, запряг із восьми верблюдів без особливих зусиль може тягти воза з вантажем у три тонни навіть піщаною пустелею.

Чотири низькорослих тубільці, з обличчями землистого кольору й кучерявим волоссям на головах, швидко повантажили на вози весь багаж. Експедиція рушила в дорогу. Нечисленні будівлі селища швидко зникли з очей. Їхали степом, порослим високою травою. Томек марно намагався розгледіти шлях. Він не міг зрозуміти, як можна тут їхати в потрібному напрямку. Вечірні сутінки не дозволяли розгледіти околицю. Але верблюди, керовані вмілими руками погоничів, швидко йшли вперед, а мисливці намагалися скоротити час у дорозі розмовами. Вільмовський розпитував Бентлі про господаря ферми, на якій вони мали намір зупинитися під час першого полювання.

— Ви розповідали, що Кларк працював раніше на станції трансконтинентального телеграфу. Чому він покинув цю працю? — запитав Вільмовський.

— Йому просто набридли самітність і монотонний триб життя на телеграфній станції, — відповів Бентлі. — Треба сказати, що окремі станції розкидані вздовж лінії на відстані приблизно двісті п’ятдесят кілометрів одна від одної. Якщо взяти до уваги, що телеграф прокладений через безлюдну пустелю Центральної Австралії, то легко зрозуміти, чому службовці станцій не можуть відвідувати одні одних.

— Скільки чоловік, як правило, обслуговує одну таку станцію? — розпитував далі Вільмовський.

— Переважно на станції працюють два телеграфісти й чотири механіки. Якщо на лінії трапляється пошкодження, механіки двох суміжних станцій, між якими сталася аварія, негайно беруть із собою інструменти й усе необхідне для ремонту і йдуть назустріч один одному. Вони перевіряють лінію доти, поки одна з груп не виявить місце пошкодження й ліквідує його. Повідомлення, що пошкодження лінії виправлено, передають другій групі, після чого кожна з них повертається на свою станцію, часто зовсім не зустрічаючись.