Читать «Країна Мумі-тролів. Книга друга» онлайн - страница 135

— Таки подався на пошуки, — сказала Вітрогонка. Вона посміхнулася і додала: — Кажуть, ніби у вас була розмова про Самотні Гори?

— То й що! — гостро відрізав Мумі-троль.

Усмішка Вітрогонки стала ще ширшою.

— У тебе неперевершений талант переконання, — похвалила вона. — Гемуль розповів нам, що схили у Самотніх Горах дуже стрімкі і небезпечні. Він так тішився, що ми його любимо і за нього хвилюємося.

— Але ж я мав на увазі… — почав було Мумі-троль.

— Заспокойся, — урвала його Вітрогонка. — Може, ми ще й полюбимо Гемуля…

Можливо, Гемуль був не надто чутливим і не вмів відчути, як до нього ставляться ті, хто його оточує, зате нюх у нього був ліпший, ніж у пса Бідася. (До того ж, нюх Бідася останнім часом підпсули невтішні думки та прагнення.)

Гемуль розшукав на горищі будиночка Мумі-тролів тенісні ракетки і використав їх замість снігоступів. Він спокійно чалапав по снігу, пробиваючись крізь заметіль, опустивши носа до самої землі, і намагався вловити хоч слабкий запах найменшої крихітки у світі.

Йому спало на гадку зазирнути до своєї снігової домівки. Там він виразно відчув запах Саломеї.

«Манюня була тут, певно, шукала мене, — розчулено подумав Гемуль. — І навіщо вона рушила у завірюху?..»

Нараз у його голові виринула невиразна згадка, що крихітка Саломея щось намагалася йому розповісти, але, напевно, так і не змогла подолати свою сором’язливість.

Доки він тупцяв снігом, картини одна по одній поставали перед його очима: ось крихітка чекає на схилі… ось біжить за ним услід… принюхується до мідного горна… Раптом він аж стетерів: «Та я ж був такий неґречний до неї!» Ні, докорів сумління він не відчув, з гемулями рідко таке трапляється. Однак йому ще більше закортіло відшукати Саломею…

Отож він уклякнув у снігу, щоб не втратити її запаху. Сахався то в один бік, то в інший — так метушаться від страху маленькі звірята, зачувши небезпеку. Зовсім недавно крихітка була на причалі, та ще й на самісінькому краю помосту, а потім її слід повів угору схилом і згубився.

Гемуль якийсь час розмірковував — що йому завжди давалося дуже важко. А тоді заходився розгрібати лапами сніг. Він розпорпав увесь пагорб. І врешті знайшов щось малесеньке і теплесеньке.

— Не бійся, — сказав він. — Це я.

Гемуль посадив Саломею собі за пазуху, між курткою та светром з вовни лами, і почалапав далі на снігоступах.

Щоправда, ідучи, він майже цілком забув про крихітку Саломею у пазусі, бо усіма думками линув до склянки гарячого морсу.

Наступного дня — а була неділя — вітер улігся. Стало тепло й імлисто. Хто наважувався вийти надвір, поринав у сніг по самого носа. Уся долина стала схожа на іграшковий місячний пейзаж. Кучугури здавалися велетенськими круглими булками, інші набрали обрисів хвилястих гір з гострими верхами. Кожна гіллячка убралася в снігову шапку, а дерева мали вигляд велетенських тортів, скомпонованих кондитером з незвичайною фантазією.

Усі гості висипали на сніг і затіяли колосальну баталію у сніжки. Варення у льоху вже майже не зосталося, зате воно додало сили лапам лісових створінь.

Гемуль сидів на даху дровітні, щосили дмучи у трубу, а поруч примостилася щаслива крихітка Саломея.