Читать «Простір Гільберта» онлайн - страница 6

— Це цікаво. Але таке далеке від простору Гільберта… Отже, ви можете поєднувати повсякденну роботу і мрію?

— Можу, — відповідаю я. — Навчився. Тим більше, що ці речі не такі вже й далекі одна від одної. Точки у просторі Гільберта й електрони дуже подібні. І ті й ті змінюють напрямок руху і повертаються на свої місця. Ось тільки причину цих коливань у Гільбертовому просторі знайти складніше. Яке-небудь безконечномірне поле… А люмінесцентні осередки — хіба вони не нагадують скупчення зірок?

— Так, дуже нагадують. Там є навіть свої наднові.

Прощаючись, вона каже:

— Дозволите, я напишу нарис і про простір Гільберта?

— Ну, коли тільки зовсім небагато…

Минуло місяців три чи чотири, і простір Гільберта нагадав про себе сам.

Повертаючись одного разу з роботи, я помітив чоловіка — він ніби розшукував щось на вулиці, якої не знав. З’ясувалося, що він шукав мій будинок. Ми разом зайшли у під’їзд. Зненацька він обернувся до мене.

— Ви не підкажете, де тут така квартира?.. — І він назвав номер моєї квартири.

— Отже, ви до мене? — запитав я, трохи збентежений.

Я вперше у житті бачив його. Йому було років з п’ятдесят, зодягнутий у чорне, вже досить поношене шкіряне пальто. Він видався мені трохи наївним, проте людиною непоганою, щирою — висновок, може, і поспішливий, але який сповна підтвердився опісля, коли я познайомився з ним ближче.

Я назвав своє ім’я й відразу ж зрозумів, хто цей гість. Ця дивна здогадка з’явилася так несподівано, що я спантеличився, коли він її підтвердив. Так, він колишній військовий льотчик. Олександр Ковальов. Випадково трапився йому нарис про мене, про наші люмінофори. І про двох хлопчаків, які збирали восени сорок другого на приміському полі картоплю. Розшукав мене через редакцію.

… Ми просиділи до світанку.

А коли вздовж шосе проступило з темряви громаддя будинків і на небі замиготіли і згасли останні зірки, подалися пішки до Садового кільця, повернули праворуч, до площі Повстання, поминули вулиці Герцена і Качалова, Красну Прєсню, будинок Чехова.

На вранішніх вулицях незвична тиша, поодиноким машинам, здається, не під силу розбудити їх. Проте сіре небо розвидняється, купол планетарію вже вилискує розплавленим свинцем, і вікна будинків на Малій Бронній та Садовій вулицях починають світліти.

— Знаєте, відтоді я й люблю Москву, — каже він. — Можливо, я любив її й раніше, але тільки це якось не особливо ще відчувалося. Хіба легко пригадати, що в сорок першому десятки барикад з’явилися на московських вулицях — біля Балгуча, на Бородінському мосту, в центрі та на околицях? Що дзеркальні вітрини на Манежній площі було закладено мішками з піском?

Я так само люблю Москву з тих пір.

Проте і він бачив світ моїми очима — тоді, давнього жовтневого дня, він опинився поруч а моїм братом, який поглядом проводжав літак. І коли Ковальов спробував розібратися в тому, що сталося, земля щезла з-під його ніг так само несподівано, як і з’явилася.

Бо переміщення у просторі Гільберта невловні, миттєві, ми рухалися назустріч один одному, але обидва не помічали цього. Можливо, що ми були ніби тінями в Гільбертовому просторі, що раптом об’ємно і так яскраво висвітлився всіма своїми безконечними гранями того давнього осіннього дня. Так кристал висяюв у променях, якщо його повернути під певним кутом. Тіні в тримірному просторі, який для нас такий буденний, завжди пласкі, двомірні. Приміром, два поїзди мчать назустріч один одному, при цьому не зіштовхуючись, а тіні їх на якусь мить зливаються і розбігаються. Ми здійснили невловимий стрибок у вимірах Інших, що виникли тільки на мить, — і залишили наші сліди, наші тіні в узвичаєному просторі, і тіні ці могли вільно проходити крізь предмети і пересуватися вгору і вниз. Так він опинився на полі, а я в його літаку. Потім пройшла, по-всьому, зворотна силова хвиля, і ми знову повернулися кожен на своє місце.