Читать «Худий» онлайн - страница 32

Дешіл Хемметт

— Він зовсім ще дитина. Чи казав він щось про батька?

— Ні.

— Мабуть, ще не знає. Уайнент зробив спробу самогубства в Аллентауні. Гілд з Маколеєм виїхали туди. Я вагаюсь, чи казати про це дітям. І бажав би знати, чи це не Мімі напутила хлопця прийти сюди?

— Не думаю, але якщо ти…

— Просто цікаво, — заперечив я. — Він давно тут?

— Близько години. Хороший хлопчик. Вчить китайську і пише працю про свідомість і віру — не по-китайськи, звичайно. А ще вважає, що Джек Окі блискучий комік.

— Я теж такої думки. Ти не надудлилась?

— Не дуже.

Коли ми повернулися до вітальні, Дороті з Квіном танцювали під пісеньку «їді була леді».

Гілберт відклав журнал, який розглядав, і ввічливо поцікавився, чи одужав я після поранення.

Я запевнив, що вже одужав.

— А ось я ніколи не був поранений, так щоб по-справжньому, — провадив далі хлопець, — щоб запам'яталось. Я пробував сам себе поранити, але то, звичайно, зовсім не те. Тільки відчув незручність, роздратування й упрів.

— Але так воно й буває, — зазначив я.

— Справді? А я гадав, що це мусить бути більш… ну, більш незвичним. — Він підсунувся ближче до мене. — Я ще стільки всього не знаю. Зовсім малий, ще не встиг набути життєвого… Містере Чарлз, якщо ви зайняті чи не маєте бажання, скажіть відверто, але я б дуже хотів побалакати з вами наодинці, коли ніхто не заважатиме. В мене стільки запитань, на які ніхто, окрім вас, не дасть відповіді й…

— Сумніваюся, — урвав його я, — але з радістю посиджу з тобою будь-коли.

— Ви дійсно не проти? Чи це звичайнісінька ввічливість?

— Ні, тільки я хотів сказати, що сумніваюся, чи зможу бути такою мірою корисним, як ти на те сподіваєшся. Все залежатиме від того, про що ти бажаєш дізнатися.

— Скажімо, про канібалізм, — відказав він. — Йдеться не про Африку чи Нову Гвінею… Людожерство в Сполучених Штатах. Чи багато зафіксовано випадків?

— Зараз — жодного. Принаймні я не чув.

— То раніше, значить, траплялись?

— Не знаю, як багато, але траплялись — і до, і після колонізації. Одну хвилинку, зараз я тобі наведу приклад. — Я підійшов до книжкової полиці й витяг примірник «Знаменитих злочинів у Америці» Дюка — книжку, що її Нора надибала в якійсь поганенькій книгарні, відшукав потрібне місце й простягнув хлопцеві. — Тут небагато, три-чотири сторінки.

«АЛЬФРЕД ДЖ. ПЕКЕР, «ЛЮДОЖЕР» УБИВ П'ЯТЬОХ СВОЇХ СУПУТНИКІВ У ГОРАХ ШТАТУ КОЛОРАДО, ПОГРАБУВАВ I З'ЇВ IX.

Восени 1873 року двадцятеро сміливців вирушили у пошуках золота із Солт-Лейк-Сіті, штат Юта, в бік Сан-Хуана. Наслухавшись балачок про можливість легко розбагатіти, вони спершу виглядали безтурботними, сповненими райдужних надій. Та ось минули тижні, а що навколо були самі пустельні землі й засніжені гори, мандрівники почали занепадати духом. Чим далі вони просувались, тим негостиннішим видавався той край, і зрештою вони з розпачем усвідомили, що можуть знайти єдине — голодну смерть.

Коли золотошукачі вже майже упокорились долі, то побачили удалині індіанське поселення, і хоча не знали, як поставляться до них червоношкірі, вирішили, що краще вже загинути, ніж померти від голоду, — тож рушили туди.

Щойно вони наблизились до поселення, їх приязно зустрів індіанець і проводив до вождя Аурея. На їхній подив, індіанці виказали їм глибоку повагу і переконували залишитися в поселенні, щоб повністю оклигати після незгод.

Кінець кіпцем шукачі щастя вирішили зробити ще одну спробу, обравши за орієнтир форт Лос-Пінос. Аурей намагався відмовити їх від подальшої подорожі й зумів переконати десятьох з групи повернутися назад до Солт-Лейк-Сіті. Решта десятеро твердо вирішили продовжувати путь, тож Аурей забезпечив їх провізією і порадив рухатися берегом річки Ганнізон, названої на честь лейтенанта Ганнізона, вбитого тут 1852 року. (Див. нарис про життя Джозефа Сміта, засновника секти мормонів.)

Альфред Дж. Пекер очолив групу, яка продовжила подорож, оголосивши, мовляв, чудово знає місцевість і легко зможе знайти шлях. Коли його група трохи відійшла від поселення, він повідомив, що у верхоріччі Ріо-Гранде щойно відкрили багаті копальні, й викликався проводити туди.

Четверо з десятьох шукачів заперечили, що треба дотримуватись настанов Аурея, одначе решта п'ятеро — Сван, Міллер, Нун, Белл і Хамфріс — піддались умовлянням Пекера і рушили до копалень.

З тих чотирьох, що пішли берегом річки, двоє померли від голоду й холоду, але інші двоє в лютому 1874 року зрештою досягнули форта Лос-Пінос, подолавши безліч неймовірних труднощів. Генерал Адамс, який на той час керував фортом, якнайтурботливіше поставився до страждальців. Оклигавши, мандрівники повернулися на Велику землю.

У березні 1874 року, коли генерала Адамса викликали у справах до Денвера й він був у від'їзді, одного сніговійного ранку службовців форту, які саме снідали, налякав дикунського вигляду чоловік, що з'явився на порозі й став благати притулку та їжі. Хоча обличчя його було вкрай виснажене, а шлунок не сприймав запропонованих харчів, прибулець не справляв враження охлялого чи заслаблого. Він розповів, що його звати Пекер і що його, хворого, кинули напризволяще п'ять супутників, залишивши, щоправда, рушницю, з якою він і прийшов.

Пекер прожив у форті десять днів, користуючись гостинністю службовців, а тоді вирушив до містечка Сакуачі, пояснивши, що збирається до штату Пенсільванія, де мешкає його брат. У Сакуачі Пекер почав пити без просипу, й виявилось, що він напханий грошима. А що під чаркою він розповів безліч суперечливих історій про долю своїх супутників, то зрештою виникла підозра, що він просто підступно їх убив.

Саме в той час генерал Адамс повертався з Денвера і зупинився в Сакуачі в будинку Отто Мірса, де йому порадили заарештувати Пекера і перевірити справедливість його слів. Генерал вирішив відвезти Пекера назад до форту, і коли вони по дорозі зупинилися в будиночку майора Дауні, то зустріли там тих десятьох золотошукачів, які послухалися індіанського вождя й припинили похід. З'ясувалося, що більшість тверджень Пекера були брехнею, тож генерал вирішив глибоко дослідити справу; Пекера зв'язали й так діставшій до форту, де утримували під суворим наглядом.

Другого квітня 1874 року два вкрай перелякані індіанці прибігли до форту, тримаючи в руках смужки м'яса, які вони називали «тілом білої людини», й свідчили, що знайшли їх неподалік від форту. А що лежав сніг і стояли страшенні морози, м'ясо чудово збереглося.

Коли Пекер побачив ті речові докази, то аж посинів і з глухим стогоном поточився на підлогу. Його привели до тями, й він, благаючи на помилування, дав приблизно таке свідчення: «Коли ми з тими п'ятьма залишили селище Аурея, то гадали, що у нас вистачить харчів на довгу і важку подорож, одначе наші запаси швидко розтанули, й ми опинилися на межі голодної смерті. Кілька днів ми ще протримались на корінцях, які викопували із землі, але ті корінчики були геть непоживні, а птахи й звірі поховалися від страшного морозу — тож становище стало безнадійним. Очі в кожного з нас якось дивно заблищали, й ми з підозрою стежили один за одним. Якось я пішов за хмизом для вогнища, а коли повернувся, то побачив, що містер Сван, найстаріший з нашої партії, лежить мертвий з проламаним черепом, а решта ріжуть його тіло, щоб зжерти. Його гроші, близько 2000 доларів, ми поділили між собою.

Того м'яса нам вистачило на кілька днів, і мені спало на думку, що наступною жертвою мусить стати Міллер, найогрядніший з усіх. Його череп розкроїли сокирою, коли він нахилився, щоб підібрати хмизину. Потім настала черга Хамфріса і Нуна. Ми з Беллом удвох лишилися в живих і уклали урочисту угоду, що триматимемось укупі, як би важко не довелось, і краще вже помремо з голоду, ніж заподіємо один одному шкоди. Одного дня Белл промовив: «Я більше не можу!» і кинувся на мене, як голодний тигр, намагаючись поцілити рушницею. Я відбив удар і зарубав Белла сокирою. Потім я порізав його тіло на смужки й узяв їх у дорогу. Коли я помітив з гори форт, то повикидав смужки, що лишились. Сказати відверто, я зробив це неохоче, бо вже полюбив людське м'ясо, особливо зрізане з грудної клітини».

Скінчивши свою страшну розповідь, Пекер погодився відвести групу на чолі з Г. Лотером до місця, де лежали рештки загиблих. Притягнувши групу до високих непролазних скель, він оголосив, що заблукав, тож пошуки вирішили відкласти на наступний день.

Пекер спав бік у бік з Лотером і вночі накинувся на нього, намагаючись убити й утекти, але був здоланий, зв'язаний і, після того як група повернулася назад до форту, переданий у руки шерифа.

На початку червня того року художник Рейнолдс з Пеорії, штат Іллінойс, роблячи замальовки на березі озера Крістовел, знайшов рештки п'ятьох чоловіків у заростях болиголову. Чотири трупи лежали рядком, а п'ятий, без голови, трохи оддалік. У Белла, Свана, Хамфріса і Нуна були кульові отвори у потилицях, коли ж розшукали голову Міллера, то побачили, що череп розтрощено, схоже, ударом рушниці, яка валялась тут-таки, поруч, з відламаним прикладом.

Знахідка трупів ясно засвідчила, що Пекер винен не лише в людожерстві, айв убивстві. Мабуть, він казав правду, що понад усе любить людську грудинку, оскільки в кожного трупа м'ясо на грудях було зрізано до ребер.

Від трупів вела вторована стежка до розташованої поблизу хижки, де знайшли ковдри та інші речі загиблих. Усе вказувало на те, що Пекер довгий час після вбивства жив у хижці, навідуючись постійно до трупів, щоб поновити запас людського м'яса.

Після такого відкриття шериф дістав ордер на ув'язнення звинуваченого в п'яти вбивствах, але за шерифової відсутності в'язень утік.

Про нього не було вістки цілих дев'ять років, аж до 29 січня 1883 року, коли генерал Адамс одержав листа з Шайєнна, штату Вайомінг, від солт-лейкського старателя, який повідомляв, що зіткнувся в містечку ніс у ніс з Пекером. За словами інформатора, втікач називав себе Джоном Шварце і, як підозрювали, був пов'язаний з гангстерами.

Сищики почали розшук, і 12 березня 1883 року шериф Шарпліс з округу Лейремай заарештував Пекера, а вже 17 числа того місяця шериф Сміт з округу Хінсдейл передав ув'язненого до м. Лейк-Сіті, штат Колорадо.

Суд над Пекером за вбивство Ізраеля Свана 1 березня 1874 року в окрузі Хінсдейл почався 3 квітня 1883 року. Було доведено, що всі члени партії, за винятком Пекера, мали з собою чималі гроші. Звинувачений, однак, так само, як і раніше, твердив, що убив лише одного Белла, захищаючи своє життя.

Тринадцятого квітня суд визнав Пекера винним і виніс вирок-тюремного ув'язнення за вбивство. На прохання звинуваченого виконання вироку відклали, й Пекер миттєво звернувся з петицією до верховного суду. Тим часом його перевели до Ганнізонської в'язниці, побоюючись народного самосуду.

У жовтні 1885 року верховний суд призначив нове слухання справи, на якому Пекера вже притягнули до відповідальності за п'ять убивств. Його було визнано винним у кожному окремому випадку і засуджено на сорок років ув'язнення — по восьми за кожне вбивство.

Першого січня 1901 року Пекера було амністовано, й він помер на ранчо біля Денвера 24 квітня 1907 року».