Читать «Метелик» онлайн - страница 317
Анрі Шарр'єр
— Чого ти так часта озираєшся, чи за тобою йде наглядам? Друже Метелику, тут нема наглядачів. Ти залишив їх на каторзі.
Образною мовою каторжан, кажуть, що треба скинути з себе робу каторжанина. Та навіть більше, бо одяг каторжан — це лише символ. Треба не тільки скинути робу, а м стерти слід безчестя, випечений вогнем у душі та мозку.
До бару зайшов поліцейський патруль, складений із самих негрів. Полісмени проходять від столу до столу й вимагають посвідчення. Підійшовши до нашого кутка, командир патруля пильно роздивляється наші обличчя. І знаходить одне, що йому незнайоме. Це моє.
— Прошу, пане, покажіть мені своє посвідчення.
Я даю посвідчення, він зиркає на мене й повертає його мені.
— Даруйте, — каже він, — я вас не знаю. Ласкаво просимо до Джорджтауна, — і він відходить од нас.
— Ці ростбіфи чудові люди, — каже Поль Савуйяр, коли той відійшов. — Вони довіряють єдиним чужинцям — утеклим каторжанам. Якщо зможеш довести англійським властям, що ти втікач з каторги, то одразу ж отримаєш свободу.
Додому ми повернулися дуже пізно, але о сьомій ранку я вже стою біля в’їзду до порту. Не минає і півгодини, як приїздять Кюїк-Кюїк і однорукий на своєму візку із свіжою, зібраною вдосвіта городиною, яйцями та кількома курми. Вони самі. Я питаю, де їхній земляк, який учить їх торгувати. Кюїк-Кюїк відповідає:
— Він навчив нас учора, цього досить. Тепер нам уже ніхто не потрібен.
— Ви далеко були?
— Авжеж, туди майже дві з половиною години їзди. Ми виїхали з дому о третій ночі, а повернулись оце тепер.
Кюїк-Кюїк легко, наче живе тут уже двадцять років, знаходить чай і галети. Ми сидимо на тротуарі біля візка, їмо, п’ємо й чекаємо клієнтів.
— Думаєш, прийдуть учорашні американці?
— Сподіваюсь. Але якщо вони не прийдуть, то продамо все це іншим людям.
— А як ти домовляєшся про ціну?
— Я не кажу: це коштує стільки-то. А питаю: скільки даси?
— Але ж ти не вмієш говорити по-англійському!
— Твоя правда, але я вмію показувати на мигах. Це дуже легко. А тепер продаватимеш і куплятимеш ти, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Ти ж бо непогано знаєш англійську.
— Так, але спершу я хотів би подивитися, як це робиш ти.
Чекати довго не доводиться. Незабаром під’їздить джип, і з нього виходять водій, унтер-офіцер та двоє матросів. Унтер-офіцер вилазить на візок і роздивляється салату, баклажани й усе інше. Оглянувши городину, він мацає курей.
— Скільки ти хочеш за все це?
Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.
— Скільки ти заплатив за все?
Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.
— Сто вісімдесят три долари.
— А скільки він тобі пропонує?
— Здається, двісті десять. Замало.
Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.
— Говоріть повільно, — кажу я.
— О’кей.
— Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.
Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з’являються дві прекрасні мої сусідки — індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає: