Читать «Метелик» онлайн - страница 252

— Не варто дуже побиватися за суспільством, що таке безжальне до нас.

— Одначе фараони, державний апарат, правосуддя, жандарми й наглядачі — це ще не Франція, це окремий клас, який складається з людей, морально геть зіпсутих, — веду далі я. — Скільки цих людей ладні сьогодні прислуговувати бошам! Б’юсь об заклад, що французька поліція тепер хапає своїх земляків і передає їх німецьким властям. Ось так. Тож повторюю: ні під яким приводом я не дам згоди на бунт. Я думаю тільки про втечу. Але як її здійснити?

Зав’язуються гострі суперечки. Одні виступають за де Голля, інші — за Петена. Власне, ніхто нічого не знає, бо, як я вже сказав, радіоприймача на острові нема — ні в адміністрації, ні в засланців. Новини надходять до нас разом із кораблями, які привозять борошно, бобові та рис. Нам важко розібратися в цій війні з такої далекої відстані.

Пішла чутка, нібито до Сен-Лорана-дю-Мароні приїхав вербувальник — підбирати людей до «вільного війська». Але ми нічого напевне не знаємо, нам відомо тільки, що німці захопили всю Францію.

Одного дня сталася кумедна історія: на Руайяль приїхав священик, який після відправи виголосив промову.

— Якщо на острови нападе ворог, вам дадуть зброю і ви допоможете адміністрації захистити французьку землю, — сказав він.

Ну й священик! Невже він і справді такої поганої думки про нас? Прийшов просити в’язнів захищати їхню камеру!

Для нас війна дала себе знати тим, що наглядачів стало вдвічі більше, на острови занадились інспектори, які розмовляли з виразним німецьким або ельзаським акцентом, зменшилися порції хліба та м’яса.

Та головне — збільшилася покара за невдалу втечу: смертний вирок і страта. Бо до звинувачення у втечі додають: «Намагався перейти на бік ворогів Франції».

Вже майже чотири місяці я на Руайялі. Тут я заприятелював з лікарем Жерменом Гібером. Його дружина, прекрасна жінка, попросила мене обробити для неї город. Я посадив на ньому салат, редиску, квасолю, помідори й баклажани. Вона в захваті й поводиться зі мною, як із щирим другом.

Цей лікар ніколи не подає руки наглядачеві, хоч би який чин той мав, але дуже часто тисне руку мені та іншим каторжанам, яких добре знає і поважає.

(Коли я зрештою опинився на волі, лікар Розенберг допоміг мені відновити зв’язок із Жерменом Гібером. Жермен надіслав мені фотографію, де він стоїть із дружиною на Канеб’ері — центральній марсельській вулиці. Гібер тоді саме повернувся з Марокко й, дізнавшись, що я вже вільний і щасливий, привітав мене. Він загинув в Індокитаї, намагаючись урятувати покинутого на полі бою пораненого бійця. Це була добра, щира людина, і його дружина теж. Коли 1967 року я приїхав до Франції, мені хотілося провідати її. Однак я не пішов до неї, бо після того, як ця жінка на моє прохання дала мені позитивну характеристику, вона більше не написала мені. Не знаю, чому вона мовчить, але в глибині душі я й досі щиро вдячний їм обом за те, що вони так тепло приймали мене в своєму домі на Руайялі).