Читать «Метелик» онлайн - страница 2
Анрі Шарр'єр
За три дні по тому, як Шарр’єр прочитав «Таранну кістку», він пише перших два зошити — зошити учнівського формату, скріплені спіраллю. Давши прочитати написане одному-двом знайомим і вислухавши їхню думку, він до початку 1968 року завершує тринадцять зошитів.
Як і від Альбертіни, я отримую його рукопис поштою у вересні. А через три тижні до Парижа приїздить і сам Шарр’єр. Оскільки саме мені з Жаном-Жаком Повером випало благословляти у світ книжки Альбертіни, то він довіряє мені й свою книжку.
Я тільки розставив розділові знаки в рукописі, переклав французькою деякі надто туманні іспанізми, підправив в окремих місцях стиль, на якому позначилася щоденна говірка в Каракасі, де автор усно завчив три-чотири мови.
Що ж до правдивості книжки, то я ручаюсь за неї. Двічі Шарр’єр приїздив до Парижа, і ми довго з ним розмовляли. Цілими днями, а іноді й ночами. Цілком імовірно, що за тридцять років окремі деталі могли затуманитись, змінитися в пам’яті. Але вони не варті уваги. Щодо суті, то слід звернутися до твору професора Девеза «Кайєнна» (видавництво «Жюльяр», 1965), щоб одразу ж пересвідчитися: Шарр’єр анітрохи не погрішив проти істини, описуючи звичаї і жахіття, які панували на каторзі.
Ми навмисне змінили прізвища каторжан, наглядачів та комендантів адміністрації дисциплінарної в’язниці: мета цієї книжки не нападати на когось, а показати певні типи і змалювати певний світ. Те саме можна сказати й про дати: одні з них точні, інші відносні. Цього досить. Адже Шарр’єр прагнув написати не історичну книжку, а розповісти про те, що пережив, — з усією суворістю й щирістю, тому ця книжка нагадує незвичайну епопею людини, яка не бажає змиритися з тією безоднею, що пролягла між зрозумілим захистом суспільства від правопорушників і репресіями, не гідними цивілізованої нації.
«ШЛЯХ ЗАНЕПАДУ»
Суд
Мені дали такого ляпаса, що я отямився від нього аж через тринадцять років. О, то був незвичайний ляпас, вони таки доклали зусиль, щоб я добре його відчув.
Сьогодні 26 жовтня 1931 року. О восьмій ранку мене вивели з камери в’язниці Консьєржері, де я просидів цілий рік. Мене старанно поголили й гарно вдягли — у вишуканому костюмі я став навіть досить струнким. Біла сорочка, блідо-голуба краватка-метелик ще дужче підкреслюють мою показну постать.
Мені двадцять п’ять років, але більше двадцяти ніхто не дає. Жандарми, збиті з пантелику моїм «джентльменським» виглядом, поводяться зі мною чемно. Навіть зняли з мене наручники. Нас шестеро — п’ять жандармів і я. Сидимо на двох лавах у порожній залі. Надворі хмарно. Навпроти нас двері, які, напевне, ведуть до судової зали, — ми в Палаці правосуддя округу Сена в Парижі.
Через якийсь час мене звинуватять у вбивстві. Прийшов мій адвокат, метр Реймон Юбер, і привітав мене: «У них немає проти вас ніяких серйозних доказів. Я певен, нас виправдають». Я сміюся зі слів «нас виправдають». Можна подумати, ніби він, метр Юбер, теж постане перед судом як звинувачений, і коли мені ухвалять вирок, то його ухвалять і йому самому.
