Читать «Метелик» онлайн - страница 178

— Гаразд. — Я виходжу і в оточенні шістьох наглядачів та заступника коменданта йду коридором. На подвір'ї у мене паморочиться в голові, а яскраве світло не дає мені розплющити очі. Нарешті бачу будинок, де нас приймали. Тут зібралося ще з десяток наглядачів. Не Даючи волі рукам, вони ведуть мене до кабінету з написом на дверях «Адміністрація». На закривавленій підлозі лежить, стогнучи, якийсь чоловік. Годинник на стіні показує одинадцяту, і я думаю: «Вже чотири години вони катують цього сердегу». Комендант сидить за столом, поряд з ним сідає і його заступник.

— Шарр’єр, відколи вам передають їжу й сигарети?

— Він, мабуть, вам уже сказав.

— Я запитую про це у вас.

— Я страждаю на амнезію і не пам'ятаю навіть, що було вчора.

— Ви глузуєте з мене?

— Ні, мене дивує, що про це не зазначено в моїй справі. Я втратив пам’ять після того, як мене вдарили по голові.

Ця відповідь так вражає коменданта, що він каже:

— Зв’яжіться з Руайялем і з’ясуйте, чи там є про це бодай якась згадка.

Поки телефонують на острів Руайяль, він питає:

— Ви ж пам’ятаєте, що ваше прізвище Шарр’єр?

— Авжеж. — І я швидко, щоб ще більше збити його з пантелику, випалюю: — Моє прізвище Шарр’єр, я народився тисяча дев'ятсот шостого року в департаменті Ардеш, у Парижі, округ Сена, мене засудили на довічну каторгу.

Комендант витріщає очі, і я бачу, що приголомшив його.

— Сьогодні вранці ви одержали каву й хліб.

— Атож.

— Які овочі давали вам учора на вечерю?

— Не знаю.

— Виходить, якщо вам вірити, ви нічого не пам’ятаєте?

— Щодо подій, то так. А от щодо облич, то тут справа зовсім інша. Скажімо, вас я впізнаю, ви нас тут колись приймали. Але коли? Не пам’ятаю.

— Отже, ви не знаєте, скільки вам залишилося сидіти?

— Ви маєте на увазі мою довічну каторгу? Гадаю, доти, доки помру.

— Та ні, я кажу про ваше ув’язнення в дисциплінарній в’язниці.

— А хіба мене ув’язнили? За що?

— Ну, це вже занадто! Хай тобі чорт! Ти виведеш мене із себе. Гадаю, ти ж не казатимеш, ніби не пам’ятаєш, що відбуваєш тут два роки покарання за втечу?

Тоді я добиваю його остаточно:

— За втечу? Коменданте, я серйозний чоловік і відповідаю за те, що кажу й роблю. Ходімте зі мною до камери, і ви самі побачите, що я не втік.

Цю ж мить один з наглядачів каже комендантові:

— Руайяль, пане коменданте!

Той бере трубку.

— Нема нічого? Дивно, а він твердить, нібито страждає на амнезію… Від чого? Від удару по голові… Розумію, він симулює… Гаразд, вибачте, пане коменданте, я все перевірю. До побачення. Так, я триматиму вас у курсі… Клятий комедіанте, ану покажи голову! Ага, є досить довгий рубець. А як же ти не забув, що втратив пам’ять після того удару? Поясни!

— Я не можу цього пояснити, я тільки пам’ятаю той удар, пам’ятаю, що моє прізвище Шарр’єр і ще дещо.

— Що ти тепер скажеш нам іще?

— Ви питаєте, відколи мені передають їжу й сигарети? Ось моя відповідь: я не знаю, вкотре це було, вперше чи втисячне. Через амнезію я не можу нічого сказати вам напевне. Оце й усе. А тепер робіть зі мною, що хочете.

— Я зроблю дуже просто. Ти довго їв зайве, тож тепер доведеться трохи схуднути. Я позбавляю тебе вечері до кінця ув’язнення.