Читать «Фіаско» онлайн - страница 39

— Та невже?..

— Сотні літ тому у дзеркальну плиту влучила блискавка й перетворила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання — це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Гільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося пізніше, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто викликав кам’яну лавину на колону піхотинців Кортеса — невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.

— Не перебільшуйте, дорогий Вантенеда. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель — чи не так? — озвався гладкий, присадкуватий панотець від кінця столу. Він налив тонку сигару з марихуаною.

— Ви гадаєте? — Мондіан не приховував іронії. — Немає такої сили, яка б відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче, — промовив він, відштовхнувшись од столу.

Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Решта горіла ясним полум’ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простяг волохату руку між обличчями своїх слухачів, схопив зі столу в’язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися і почали розходитися.

Доктор Герберт сидів, утупившись у миготливе полум’я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який уніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок Дров, управно розкидав жар і виклав над ним дах із полін — справжній витвір мистецтва. В цю мить хтось відчинив другі двері й провів рукою по ніші. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна і гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі зі склепінчастою гладенькою стелею, лишився сам Герберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою й недоїденою печенею в тарілці: тільки ця частина столу вціліла.

— Бавишся? В такий момент? Старі розваги? — допитувався прибулий.

Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ноги, взуті у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший від Герберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м’язиста шия.

— Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам’ять.

Герберт, трохи розгублений, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягся вздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямі. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхів, які біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з’явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими кучугурами термітників. Голографічні видива з’являлися несподівано, оточували обох чоловіків і ‘гак само несподівано зникали, «переплавлялися» в інші образи.