Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 8

Робер Мерль

— Я також цього не вважаю, — кажу я сухо.

— У всякому разі, — озивається Метьюз уже не так різко, за що я йому вдячний, — для нас мало важить природа зв’язку між цими двома явищами. Факти є факти. Докторе Мартінеллі, ви сказали, що, згідно з вашою статистикою, жертвою енцефаліту-шістнадцять не став жоден хлопчик, який не досяг статевої зрілості. Чи можна сказати це саме й про дівчаток?

У цю мить Кресбі повертається до Метьюза й усміхається так зарозуміло, що я аж ніяковію. Кресбі, либонь, не поставив би такого запитання: він же прочитав мою доповідну записку. Я зиркаю на нього. Він почуває себе на сьомому небі. Цьому хлопцеві зверхності не бракує. Йому замало про щось тільки знати. Він прагне перемагати інших і зневажати їх.

Коли врахувати, яка серйозна ця проблема, то поводиться Кресбі не зовсім гарно. Зрештою, ми зібралися тут не для того, щоб глумитися з Метьюза, а щоб переконати його вжити необхідних заходів.

Я дивлюсь на державного секретаря і звертаюся до нього ввічливим тоном, про який сам він, розмовляючи зі мною, забував:

— Я радий, що ви порушили це питання. Воно вельми важливе. Ні в США, ні за рубежем серед жертв енцефаліту-шістнадцять не виявлено жодної жінки.

Скелтон і Метьюз ціпеніють, особливо, певна річ, державний секретар. Плечистий і огрядний, він притискує одну до одної свої величезні волохаті руки, потім спирається ліктями на стіл, випинає вперед хижу щелепу й, зиркнувши на мене з-під густих брів, зачіпливо питає:

— Енцефаліт-шістнадцять не пристає до жінок? Хіба таке можливе?

Хоч його формулювання видається мені не дуже науковим, я терпляче відповідаю:

— Це не єдина відома нам недуга, яка вражає чоловіків і від якої жінок захищає імунітет. Ось, скажімо, гемофілія.

— Що, що? — розгублено перепитує Метьюз. — А який зв’язок між гемофілією і енцефалітом-шістнадцять?

— Ніякого, — докидає Кресбі вбивчим тоном. — Просто доктор Мартінеллі порівнює два імунітети. Жінки мають імунітет і проти гемофілії, і проти енцефаліту-шістнадцять.

— І як ви поясните цей імунітет? — запитує Метьюз із тією самою приголомшливою наївністю, яку я ще раніш помітив у нього.

— Я не можу його пояснити, — відповідаю я. — Це дані досліджень.

Западає мовчанка, довга й гнітюча. І вона навіть до речі. Потрібен час, щоб перетравити цей факт. Мене дивує не мовчанка, а місіс Уайт чи, точніше сказати, те, як ми на неї дивимося. Вона аж тетеріє, побачивши, як раптом усі чоловіки прикипають поглядами до неї. О ні, місіс Уайт не плекає ілюзій! Ця п’ятдесятирічна жінка, з ніг до голови сіра, позбавлена будь-яких ознак колишньої вроди. Вона не звикла, щоб на неї дивились, та ще й так пильно, стільки чоловіків водночас. Місіс Уайт багровіє, почуваючи себе винною за свій імунітет, і сором’язливо всміхається державному секретареві, мовби вибачаючись перед ним. Але Метьюз і цього разу не всміхається до неї своєю сліпучою білозубою усмішкою професіонального політика. Він тільки злобливо, довго й пильно дивиться на неї.

Насправді все це триває, я певен, лише дві-три секунди, але потім, коли я згадуватиму нашу розмову, саме ця сцена щоразу спливатиме в моїй пам’яті.