Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 60

Місіс Пірс зачаровує кожного ще й своїми здібностями. Вона графолог, фізіономістка й хіромантка. Джоан знає імена та прізвища всіх мешканців Блувілла, знає вік, смаки, турботи й слабкості кожного. З доктором Гребелом вона щоразу заводить мову про колекціонування (хтозна-тільки, звідки вона довідалася про цю його пристрасть, адже він небалакучий). Спробувала Джоан взяти штурмом і місіс Берроу й здолала її менше, ніж за тиждень. А містер Берроу чинив га опір цілий місяць — усе вислизав з її рук. («Ральфе, мені ніяк не щастить схопити його, він надто слизький».) Та зрештою Джоан таки знайшла пастку й на нього: марнославство. Воно в містера Берроу справді велике, гіпертрофоване, навіть патологічне. Я бачив, як діяла місіс Пірс: це було незабутнє видовище. Підстрибуючи на своїх довгих, як у чаплі, ногах, вона з виглядом чародійки підкрадалася до містера Берроу і, як тільки опинялася біля нього, починала щедро обсипати його компліментами. Управитель сприймав їх залюбки: навіть надто перебільшені компліменти не викликали в нього зніяковіння. Я відвів місіс Пірс убік і сказав: «Джоан, ви не маєте почуття міри, ви розливаєте похвалу ополоником!» Вона засміялася уривчастим, пронизливим сміхом, схожим на крик. чайки. «Ні, Ральфе! Не ополоником, а кельмою! На містера Берроу похвалу треба ляпати тільки кельмою!»

У середу ввечері, коли я проходжу під вікнами барака Пірсів, хтось ізсередини стукає в шибку. Я підводжу голову, але не бачу нікого. Та я знаю звичаї Джоан і заходжу.

Вона стоїть біля вікна і, приклавши пальця до губів, киває мені головою, щоб я сів. Я сідаю. Джоан тримає біля очей бінокля, а оскільки завіски запнуті, то я питаю себе, що вона бачить надворі. Але тут я помічаю в завісці перед скельцями бінокля стирчать двоє кружалець, які вона вирізала, але не до кінця, в тканині; в дві дірочки. Крізь них Джоан бачить усе, що діється надворі, тоді як її звідти не видно. Мабуть, коли Джоан не веде своїх спостережень, вона закріплює ці двоє кружалець на місці клаптиком клейкої стрічки.

Я чекаю добрих хвилин п’ять, але не нудьгую. Джоан Пірс подобається мені, як може подобатися жінка, що до неї анітрохи не відчуваєш потягу. З цього погляду я можу бути спокійний: потягу в мене до неї нема. Джоан позбавлена будь-якого чару, принадних форм, ба навіть звичайних статевих ознак. Та коли я забуваю про її тіло, то відчуваю велику приязнь до неї й дорожу її приязню, вмінням підкоряти мене собі й особливо тим, що кожного разу, коли Джоан киває мені головою, вона має сказати мені щось нове. А в цьому відлюдному блувіллському житті, де ми не знаємо нічого, крім роботи й тривоги за майбутнє, будь-якій новині немає ціни.

Я сиджу, і Джоан, наче велика артистка, яка впевнена в публіці й приберігає свої ефекти, примушує мене чекати.

Ну ось, нарешті я визрів. І вона, зі свого боку, теж уже готова. Джоан відриває бінокль від очей, знову прикладає палець до губів, простує в куток кімнати, вклякає навколішки й чаклує над чимось біля плінтуса, але над чим саме, я не бачу, бо вона повернулась до мене спиною. Коли місіс Пірс нарешті підстрибом підходить до мене, то скидається на усміхненого яструба й голосно регоче; цей її регіт нагадує пронизливий зойк. Вона сідає навпроти мене в крісло-гойдалку й заходжується радісно погойдуватись. Мені стає страшнувато, бо коли я довго дивлюся на неї, мене починає нудити.