Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 39

Я вже говорив про убозтво, замовчування й вульгарність газет. Коли сьогодні читаєш «Нью-Йорк таймс» або «Вашингтон пост», то мимоволі думаєш, що якийсь лихий дух вихолостив і їх. Кожному відомо, як колись преса маніпулювала фактами з життя господаря — хоч би хто ним був — Білого дому. Та часи змінилися. В газетах, що тепер надходять до нас дедалі рідше, я знаходжу лише підсолоджені й осоружні похвали на адресу Сари Бедфорд та її життєпис у фотографіях, що робить із неї взірець чесноти для недільної школи.

У мене опускаються руки. Адже ще не так давно, п’ять-шість років тому, Сара Бедфорд заявила про себе через засоби масової інформації, прогулюючись на 14-й вулиці Вашингтона на чолі двох десятків подруг. Разом із ними Сара розмахувала плакатами, на яких можна було прочитати: «Ми — лесбіянки. То й що?»

Мене приголомшував не сам цей плакат. Я не бачу вагомих підстав переслідувати гомосексуалістів та лесбіянок, що так довго і нібито з добрим наміром робилося в нашій країні. Мені не до вподоби благоговійний і єлейний тон, яким тепер говорять про Сару, так наче вона враз стала богородицею — тільки без немовляти.

Про події, що відбуваються за межами ранчо, я дізнаюся не з газет, більшість номерів яких осідають у блувіллській цензурі, а від Аніти.

Коли пошесть зачепила й персонал конгресу, Сара Бедфорд домоглася прийняття закону, що його назвали «Законом про заступниць»; він передбачає, що кожен конгресмен чи сенатор повинен мати обрану з числа жінок заступницю, котра у разі його смерті автоматично посідає його місце в конгресі чи в сенаті. На жаль, зацікавлені особи самі змінили закон, унісши в нього поправку, яка позбавляє цю процедуру її демократичного характеру: сенатори й конгресмени надали собі право самим добирати для себе заступниць і пропонувати їхні кандидатури виборцям для голосування. Основна ідея поправки полягає в тому, щоб зберегти кількісне співвідношення між двома великими партіями: тож демократи пропонували в заступниці демократок, а республіканці — республіканок.

Було й гірше. Оскільки отриманий конгресменом від виборців мандат — це своєрідна вотчина, яку родина не хоче випускати із своїх рук, то більшість законодавців обирали собі в заступниці власних дружин. Може, вони вважали, що в такий спосіб, сказати б, виживуть навіть у разі своєї смерті. Одначе цей розрахунок виявився невдалим, бо вдови, число яких дедалі зростало і які помалу захоплювали конгрес, були погано підготовлені політично, не могли навіть висидіти на засіданнях і гадали, що головний їхній обов’язок — одержувати платню від федеральних властей за те, що засідають у конгресі. І все ж вони забезпечили президентові, принаймні попервах, більшість покірних голосів.

Саме вдови, які на той час посіли більше половини місць у палаті представників, проголосували із заплющеними очима за закон про засоби масової інформації, що викликав розпачливий гамір серед уцілілих конгресменів-чоловіків. Одначе всі зусилля й досвідчених політиків виявилися марними. Вони не помилилися, вбачаючи в «Законі про безпеку» — так назвала його Сара Бедфорд — злочинне порушення конституції Сполучених Штатів і свободи преси. Та вдови розцінили цю рішучу опозицію як виступ проти статі президента й зневажили її.