Читать «Чоловіки під охороною» онлайн - страница 21

Робер Мерль

Я розповідаю про Джесперсена та Стайна тому, що вони стали моїми друзями. Але тут є й інші дослідники, поділені на три групи. З ними живуть їхні дружини й діти; кожна така родина має окремий барак. Але їмо ми всі разом у «замку». А ввечері збираємося цілими родинами в залах і намагаємось веселитися. Інколи ми співаємо, танцюємо, сміємося й навіть ставимо п’єси. Та всі ці розваги досить вимушені й неприродні, вони, на мою думку, нагадують розваги в’язнів.

Звісно, я не в’язень. Я — «чоловік під охороною», або, простіше кажучи, ЧО. Одначе я помітив, що в Блувіллі всі, крім зацікавлених осіб та їхніх дружин, вимовляють цю абревіатуру з деяким відтінком глуму. Ні, нас не зневажають. Якби в ставленні до нас бракувало ввічливості, то це легко було б виправити. Тут усе набагато складніше. Нам дають зрозуміти, що нас терплять за нашу роботу, хоч ми не заслуговуємо ніякої пошани, а тим більше приязні.

Підтримка, яку нам надають, досить непевна. У кабальній угоді, яку ми мусили підписати з місіс Гельсінгфорс, — ніхто з нас, до речі, так ні разу цю жінку й не бачив, — вона зберегла за собою право будь-коли розірвати її і прогнати нас зі свого ранчо геть.

Особисто я мав би почувати себе певніше, ніж мої колеги. Важливість моїх досліджень мала б уберегти мене від можливого звільнення. Та дарма. Я анітрохи не почуваю себе вбезпеченим від такого рішення. Кажу «почуваю», бо моя інтуїція ґрунтується тільки на невловимих ознаках. Проте вона дедалі міцніє. Я таки вцілію, але тривога за завтрашній день мене не полишає.

Незважаючи на Дейва, я почуваю себе досить самотнім чи, краще сказати, покинутим. Аніта, яка тепер сидить, мов біля трону, праворуч від президента Сари Бедфорд, провідує мене раз на місяць. І щоразу в мене складається враження, ніби я в’язень, бо перерви між її відвідинами довгі, а самі візити — короткі. Ось чому я зустрічаю дружину зі смутком, майже в поганому настрої. І ще не встигла Аніта приїхати, а мені здається, ніби вона вже поїхала назад.

Блувілл чимось нагадує військове містечко — і не тільки через озброєну жіночу міліцію, що охороняє нас: тут панує суворий розпорядок дня і діють численні заборони.

Нас будить о сьомій годині сирена. О восьмій кожен уже повинен бути у своїй лабораторії. Обід рівно о першій дня. Вечеря о сьомій вечора. О десятій починається комендантська година.

Це означає, що на цей час ви повинні лежати в ліжку. А втім, ви самі прагнете лягти саме о десятій, бо за п’ять хвилин до цього сирена двома гудками попереджає вас, що в приватних бараках зараз погасне світло. Після того світять лише ліхтарі в парку та потужний прожектор на сторожовій вишці, який, повертаючись, освітлює проходи між бараками. Якщо він вихопить вас із темряви після настання комендантської години за межами житла, мегафон накаже вам стояти на місці доти, доки під’їдуть дві вершниці з числа вартових, запишуть ваше прізвище й відведуть вас до барака. Вартові ввічливі, але суворі. Марно пробувати заходити з ними в розмову. Вони супроводжують вас, їдучи верхи поруч. Ви змушені ступати по снігу між двома кіньми, ваша голова мало не торкається чобіт охоронниць, і раптом у вас виникає враження, ніби ви — негр, заарештований верховою поліцією в одному з південних штатів.