Читать «Акротірський шпигун» онлайн - страница 22

Не гаючи ні секунди, Вальполь повернув машину, його автомобіль мав жалюгідний вигляд, нараз він утратив весь свій блиск. Всередині валялося бите скло, дзеркало водія й спідометр були розбиті, капот мотора покоробився, переднє сидіння в кривавих плямах, а з моєї руки все ще сочилася тепла кров.

— Їдьте спокійно, але трохи швидше, — сказала Гелен Вальполю, — і зупиніть машину біля військового складу.

Вона звеліла дістати з багажника аптечку, швидко покопалася в ній і, вийнявши звідти бинти, наказала мені:

— Скидайте мундир… Почекайте, я допоможу вам… Треба спробувати перев'язати кровоносні судини на вашій руці.

Так закінчилася наша друга вилазка до Акротірі.

Після цієї пригоди я став частіше бачитися з Гелен. Вона була привітна зі мною, але при всій своїй люб'язності трималася на певній відстані, — здавалося, не забувала про своє походження з вищих верств суспільства, на що мені досить тактовно натякав Вальполь. Я сприйняв це як незалежний від мене факт. І все ж я спробував би зблизитися з нею, якби вона була не така гарна. Я ж не монах, а навпаки, дуже компанійська людина. Дома, в Ліверпулі, у мене були друзі, які регулярно приходили до мене. А тут таких не було, і, звичайно, я довго витримати не міг без товариства.

Мене тягнуло до неї тим більше, чим менше я був задоволений своєю діяльністю. В кінці серпня стало ясно, що в справі Вальполя я дійшов до мертвої точки. Йому абсолютно нічого не можна було закинути; і моє начальство, як видно, теж не вірило вже в його шпигунську діяльність. Зрозумівши це, я скористався часом, щоб відпочити і дати загоїтись рані. Мої щотижневі звіти ставали дедалі біднішими, і в відділі контррозвідки зовсім не критикували мене за таку роботу.

Лише через три тижні виявилися деякі обставини, що знову збудили в мені пристрасть до розслідування. Про це я хочу розповісти докладніше.

В понеділок, третього вересня, мене викликали в штаб військово-повітряних сил для особистого звіту. У вестибюлі я зустрів ізраїльського і турецького офіцерів зв'язку; останнього розпізнав по тому, що він, крім зірочок, носив на погонах ще й емблему півмісяця — в усьому іншому його уніформа майже нічим не відрізнялася від американської. Обидва офіцери зв'язку були в чині майора, і мене зацікавило, що вони тут роблять.

Підполковник Тінуел прийняв мене в тій самій кімнаті; на її дверях все ще висіла обманлива табличка з написом «Медичний відділ». Тінуел запросив мене сісти і знову запропонував мені холодний лимонад та сигарети.

— Так, кажете, ваша справа не посувається вперед? — спитав він. — Ну що ж — нічого не поробиш, лейтенанте, в нашому ділі треба бути дуже витриманим і наполегливим. Не опускайте рук. Рано чи пізно цей тип викаже себе. Кожен агент в один прекрасний день допускає якусь помилку, яка приводить його до провалу.

Це, звичайно, були пусті слова. Я відповів у тому ж дусі — мовляв, постараюсь. Але Тінуел, мабуть, відчув, що в мене на душі, бо на його довгастому обличчі промайнула посмішка.