Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 97

З першого дня заняття фортеці повсталими військами старий шах знову став правителем Делі. І знову дістав право вибирати собі шахзаде — наступника престолу.

— Мірза — гарячий, жадібний, невтримний, — шепотіла стара Зейнаб. — Він стане причиною багатьох нещасть і загибелі трону.

— Майбутнє нам невідоме, а Мірза — старший, — заперечував Бахадур-шах.

— У нього шрам на лівому вусі, а каліки не успадковують престолу!..

— Розрізане вухо не каліцтво…

Сам Мірза, похмурий п'ятдесятирічний принц, у парчевому одязі, з нерухомим, ніби назавжди застиглим поглядом тьмяних чорних очей, цілими днями тинявся в спокійних залах батьківського палацу.

— Тяжко мені, Ассан-Улла!.. — скаржився принц своєму єдиному довіреному другові, придворному лікарю Ассан-Уллу. — Тяжко мені… Зейнаб — свавільна стара — володарює над моїм батьком. Поки вона тут, я полонений у своїх власних покоях. Я, старший із синів шаха, не вільний у своїх вчинках.

Принц знав, що Зейнаб не поступиться, що страва з куркумою, поки Зейнаб жива, кожного дня може бути піднесена і йому, і що той самий Ассан-Уллу, якщо звелить стара, ліку¬ватиме його так само, як він лікував отруєного Факіруддіна: від лікування отрута подіяла на дві години швидше.

Принц не хотів чекати…

— Терпіння, світло душі моєї! — твердив йому лікар. — Аллах великий. Ніхто не знає, коли він покличе до себе того, хто вже відзначений у книзі доль.

Поки в палаці тривало святкування, прийоми і суперечки, британці зміцнювали свої позиції. Розгубленість перших тижнів минула, слабосилий Барнард помер, полковник Вільсон, який одержав чин бригадного генерала, успішно збирав сили. Своїх солдатів мало? Шлях з Великобританії далекий? Але є старий, не раз випробуваний спосіб: добувати солдатів у сусідів. Одним платили грішми, іншим — обіцянками чи погрозами. Князьок сусіднього Непалу дав дві тисячі гурків — диких кочових воїнів. Непальці вже вийшли в похід: частина у кибитках, частина на кудлатих низькорослих конях, з саморобними щитами і списами.

Із Пенджабу, загін за загоном, прибували сікхи на своїх витривалих конях. Піхота з Кашміру, кіннотники з Белуджістану, — багатоплемінний табір за Хребтом усе ширше розкидав намети. Ночами вогняне коло багать охоплювало вже майже всю рівнину за горбами. Злішою ставала канонада, частішали вилазки сипаїв з фортеці.

Розділ тридцять другий

П'ятсот рупій за голову Панді

У великому палаці резиденції, біля фонтана, Інсур допитував полонених.

Їх було багато після великої нічної вилазки за стіни міста. До фонтана, непевно ступаючи, вийшов поранений у руку солдат індієць. Він зніяковіло дивився на Інсура, чекаючи запитань.

— Полк? — спитав Інсур.

— Сімдесят четвертий, — відповів полонений. — Пенджабської піхоти.

— Давно у саїбів?

— Кілька тижнів. Пригнали з Лахора.

Інсур глянув на полоненого. Молодий, дуже молодий і дуже виснажений, — очевидно, тільки недавно взяли з села.

Темний провал, схожий на синій трипелюстковий лотос, — слід пендзинської виразки, — спотворював щоку юнака. Він стояв блідий, не підводячи погляду.