Читать «Небезпечний утікач» онлайн - страница 123

— Не можна! — гукав шотландець. — Не дозволю!.. Ще не зажила рана!.. Не можна!..

Але сипай уже вискочив з воріт резиденції на вулицю. Це був Інсур. Він глянув праворуч, ліворуч і швидко оцінив становище. Велика колона повстанців одступала під натиском британських солдатів до воріт шахового палацу. Інший загін британців підходив з поперечної вулиці, щоб перерізати шлях відступаючим. Треба було будь-що затримати цей другий загін, дати сипаям відійти під захист палацових стін.

Кілька сипаїв, відстрілюючись, пробігли повз Інсура. Один упав, тяжко поранений у груди, біля самих ніг Інсура й випустив карабін.

— За мною, сипаї! — Інсур підняв карабін і кинувся навперейми через вулицю.

— Браття, за мною! — кричав він.

Велика група повстанців побігла за ним. На британських солдатів, що повертали з-за рогу, несподівано посипалася злива куль, оголені штики заблищали перед їхніми очима. Британці затупцяли на місці й повернули назад.

Дженні все стояла біля вікна й дивилась. Вона бачила, як Інсур зі жменькою людей тіснить великий загін британців, як здригнулись і кинулись урозтіч британські солдати, як Інсур далі й далі біжить вулицею, женучи ворога. На повороті вона побачила на одну мить обличчя сипая: ще бліде від недавнього поранення, уперте й мужнє обличчя.

«О боже! — подумала Дженні. — Як вони б'ються!.. Як вони ненавидять нас!»

* * *

— Увага, Дік! Там якийсь рух. Поглянь!.. Гарріс узяв бінокль з рук капітана Бедфорда.

Він побачив, як загін сипаїв тіснить британських солдатів і відганяє їх у поперечну вулицю.

— Звідки ж вони взялись?

— Мабуть, ховалися в будівлі резиденції. Там, очевидно, засіли головні резерви заколотників.

— Так, ти маєш рацію, Генрі. Полковник Гарріс звелів перетягти свої гармати трохи праворуч.

— По головному будинку резиденції — вогонь!

Сержант Джонсон нерішуче підійшов до полковника.

— Дозвольте доповісти, сер!

Сержант виструнчився, і в його тьмяних сірих очах Гарріс прочитав щось схоже на осуд.

— Що таке? — нетерпляче спитав Гарріс.

— Дозвольте доповісти, сер… Лазутчики говорили: в цій будівлі самі тільки жінки та діти… і поранені, сер.

Гарріс знизав плечима.

— Вас ніхто не просив мені про це доповідати, Джонсоне.

Кілька годин підряд артилерія розстрілювала красиву будівлю резиденції. У покрівлі в чотирьох місцях уже зяяли великі пробоїни.

Вода з фонтана текла, змішуючись з кров'ю поранених.

Дженні важко було відрізнити у натовпі від інших — розпатлану, з запалими очима, в порваному платті. Дарінат, взявши на руки свою поранену дівчинку, сіла поруч неї й обняла за плечі.

І тут, сидячи на східцях тераси, чуючи стогони помираючих, вибухи нових снарядів, тремтячи і притискаючись до індійської жінки, Дженні зрозуміла слова Лели Панді: «Ось які вони, твої британські піддані».

* * *

До третьої години дня впали кам'яні ворота резиденції, пробиті в кількох місцях.

Британці побачили кілька десятків наляканих жінок, які збилися в купу, дітей, що плакали, і з півсотні поранених, які помирали на камінні двору.

— Зібрати всіх, хто на ногах, і під конвоєм погнати на Королівський Луг, до християнської церкви! — наказав Гарріс.