Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 8

— А знайшли ви його біля дверей? А де ви були, панночко?

— Я саме на хвилинку вибігла з дому, бо наш собака страшенно гавкав. Кидався біля конури, наче скажений, я відв'язала його і хотіла завести до хати, та він у мене вирвався, відтоді ми його вже й не бачили. І досі немає. А коли зайшла до хати, тато вже не дихав. Саме в цей час почали стріляти, я чула постріли і зойки, люди хмарою сунули під нашими вікнами, бігли, наче наввипередки. Лише кілька дівчат, невгаваючи, вигукували крізь плач: «Стріляйте по нас, чеські солдати! Стріляйте по нас! Нам потрібні лише наші права! Ех ви, герої!» — Дівчина знову сховала обличчя в долоні. Цього разу вона не схлипувала. Сиділа зовсім тихо, здавалось, перед її очима знову поставала та грізна картина.

— А ваш татусь лежав біля порога? — Красл подивився на вікно. — Звідки в нього, власне, стріляли?

— Як це звідки?

— Хіба вас про це ніхто не питав? Адже, щоб влучити в нього, коли він був отут, біля дверей, треба було комусь принаймні видряпатись на дах протилежного будинку. Та й це виключено, бо тоді його побачило б усе село. Хтось із натовпу стріляти сюди не міг, робітники, напевно, не мали зброї, і, крім того, ваше вікно розташоване надто високо.

— Кажуть, це була сліпа куля. За хвилину прийшов лікар, якого Риссіг послав до людей. Спочатку наказав стріляти по людях, а потім послав до них медицинську допомогу. Цей лікар відразу сказав, що тато неживий і що це була сліпа куля.

— Вона до того ж і дурною мала б бути, та сліпа куля. Дуже вже дивно блудила вона, панночко. Звідки вона могла рикошетувати? Це тільки м'яч міг, прилетівши від фабричної брами до протилежної стіни, зрикошетувати від її правого рогу аж сюди. Я також був на війні, моя люба. Таких куль не буває. Тому що вони не гумові, а свинцеві. — Красл уважно оглянув одвірок. — Може, десь тут лишився слід? Вибачте, що я так докладно розпитую про все це. Знаю, як вам важко, але смерть вашого батька настільки незвичайна…

— Якась кулька застряла он там у сволоку. — Альбіна, трохи вагаючись, показала у напрямі вікна.

— Що ви сказали? У сволоку? Біля вікна? Отже, ще один рикошет. Цього разу навіть від дерев'яних дверей? — Красл наблизився до вікна, видобув з кишені перламутровий складаний ножик, і за хвилину тримав у руці сплющену кульку.

— Ви з поліції? — ледь чутно запитала Альбінка, на яку поведінка Красла безперечно справила враження. Вчителеві здалось, що вона затремтіла.

— Ні, я виконую доручення друзів вашого батька. Я хочу вам допомогти, мені ви можете вірити. — Став біля дверей, хвилинку щось обмірковував.

— А ніхто не міг вскочити до кімнати, доки ви морочилися з тим собакою?

— Ні, не знаю. — Альбіна несподівано зашарілася. — Напевне, ні. Адже тато завжди старанно замикався. Він навіть приставив до дверей дві діжки з квашеною капустою. Нікого тут не було.

— Скажіть краще, що ви нікого не бачили. Бо ваш батько вбитий пострілом, зробленим від дверей.

Дівчина перелякано подивилась на Красла.