Читать «Таємниця Золотого Будди» онлайн - страница 17

— Батько ваш лишив якусь духівницю? — запитав він раптом.

— Він не збирався вмирати. Був цілком здоровий.

— А де його пістолет? — знов несподівано і різко запитав він і, широко розставивши ноги, зупинився перед нею. Дівчину наче щось підкинуло на ліжку, вона хутко підвелася. — Пістолет! — повторив Красл. Вона перелякано дивилась на нього, зашарівшись, у неї наче раптом мову відібрало. — Ну, то я сам подивлюсь. — Красл ступив до столу і вже простяг руку до шухляди, як дівчина кинулась до нього.

— Ні! — вигукнула. — Облиште це… — вона повисла в нього на руці, щосили вп'явшись нігтями в рукав. Відриваючи дівчину од себе, Красл роздер їй на плечі полотняну сорочку. І заціпенів. Альбіна розплакалась і схилилась на стіл. Спина і плечі в неї були вкриті синцями. Великі голубувато-зелені плями під зраненою шкірою. Краслові стало жаль дівчини.

— Це батько вас так розмалював? — запитав він стиха.

— Від вас нічого не приховаєш, — Альбіна поглянула на нього з сумною посмішкою. — Зрештою, можете подивитись у шухляді, я вже знаю, хто ви такий. Пістолета батькового там немає. Не знаю, хто його звідти забрав. Зник. Може, батько сам заховав його перед страйком, щоб потім раптом не закинули йому, що він брав участь у заколоті…

Вона з останніх сил дотяглась до ліжка і обережно прилягла на бік, ледь чутно застогнавши.

— А за що він вас бив? Чому?

— Я не любила його, — мовила Альбіна. — Мені здавалось, я ненавиджу його. — А тепер я хотіла б померти з ним разом.

Вона закрила очі, наче була сама в кімнаті. В цю мить вона і справді здавалась неживою. Красл навшпиньки одійшов до дверей.

— Гроші на пам'ятник, — сказав, — я передам вчителеві. Ввечері я їду звідси. На все добре…

Дівчина не відповіла. Він тихо вийшов, відчуваючи за собою якусь провину. Справа ясна, захищаючись, вона застрелила цього деспота. І все-таки він був її батьком! Далі міркувати з цього приводу Красл не наважувався.

2

Школа була розташована неподалік від заїзду і складалася з одного класу. На руках у вчителя, молодого і малодосвідченого, було сімдесят п'ять учнів.

— Гроші на пам'ятник? Це нам знадобиться. Адже Павлата усім тут заборгувався.

— За що? — Красл як зупинився, так і стояв на ґанку. З класу було чути гомін і мелодію пісні «Чом я слов'янин, питаєш?»

— Він збирав гроші на новий клас. Ми тут вирішили побудувати новий клас на свій кошт, бо ніхто нам не хоче допомогти. Збирали буквально по крейцеру. Павлата вів облік і сам частенько проповідував і переконував навіть у найбідніших гірських селах, щоб жертвували на школу. Зібрали чимало грошей, а тепер, після його смерті, виявилося, що він усе розтринькав. Хоч би якийсь гульден лишився з усіх грошей.

— А спадщина? Він же залишив майно…

— Воно-то так, але в нас немає жодних свідчень. Він усе сам записував. Казав, не треба, щоб знали про ці гроші, особливо зараз, коли робітники почали страйк за підвищення заробітку. Сказали б, мовляв, куди їм надбавляти, вони ще на новий клас збирають. Він мав рацію. От ми й збирали потай. А він нас потай обікрав.