Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 87

— Хоч би краєчком ока глянути на живого індійця, пополювати б на буйволів! — зітхав третій.

Був серед мрійників молодий вчитель Михайло Володимиров. Думка про те, щоб самому побувати в Америці, міцно запалась йому в голову. По підручниках він старанно зубрив англійську мову, практикувався в токарній і палітурній майстернях, вивчаючи різні ремесла.

Одного прекрасного літнього дня 1872 року друзі виряджали вчителя до Америки. Гаманець його не був туго набитий, але молодість і віра в те, що за океаном його чекають щастя й удача, окрилювали нашого мандрівника. Він сподівався, що завжди знайде там пристойний заробіток і зможе, переїжджаючи з міста в місто, подивитися всі Сполучені Штати.

Шалено калатало серце у нашого волгаря, коли він сходив з океанського пароплава на нью-йоркський берег…

Але через тиждень-другий його ентузіазм охолонув. Увесь цей час він ходив нью-йоркськими вулицями з російсько-англійським і англійсько-російським словниками під пахвою, повторюючи завчену фразу:

— Чи не знайдеться у вас якої-небудь роботи?

Йому або чемно відмовляли, або мовчки показували на двері. Підвернулася було робота токаря, але, як на лихо, майстерня, куди влаштувався Володимиров, згоріла, а робітників звільнили.

Якось Володимиров сидів у своїй комірчині, міркуючи, що робити далі. Чи не все одно, де голодувати — тут або на новому місці? Чи не поїхати куди-небудь на південь — скажімо, у Флоріду?

Його роздуми перервав стук у двері і вигук:

— Хелло, Майкле! О, та ви живете, як видно, трішки гірше середнього мільйонера!

Володимиров схопився. Перед ним стояли робітники, з якими він до пожежі працював у майстерні. Вони зайшли навідати свого російського товариша і сказати, що, можливо, бос (хазяїн) скоро побудує нову майстерню і тоді знову буде робота.

— Спасибі, любі друзі, — сказав зворушений «Майкл», — але я вирішив виїхати з Нью-Йорка — бог з ним. Настраждався я тут.

— Та що ви, Майкле, опам'ятайтесь! На світі один Нью-Йорк. Чого ви не знайдете тут, того не знайдете ніде.

— Ні-ні, їду у Флоріду, — упирався «Майкл».

Перед від'їздом з Нью-Йорка волгар зробив перший «бізнес» — продав увесь зимовий одяг. Нічого, адже у Флоріді тепло…

Флорідське містечко Джексонвілл з гарними будиночками, які виглядали із-за квітучих апельсинових дерев, було залляте сонячним промінням. На вулицях пахло трояндами.

Але Володимиров переконався, що флорідське сонце надто гаряче для тих, хто, обливаючись потом, змушений за кілька центів тягати на спині важкі дошки. А скоро йому відмовили і в цій роботі. З усіх можливих занять «Майкл» вибрав досить популярну тоді в Америці торгово-підприємницьку діяльність — продав свій піджак…

З напівпорожнім чемоданом і одним доларом у кишені волгар вирушив через півострів Флоріду до Мексіканської затоки. Поїзд мчав крізь соснові ліси. Мимо мелькали потворні хатини негрів-лісорубів; інші не мали й таких халуп, мешкаючи з сім'ями під навісами.

На заході Флоріди безробітних було більше, ніж працюючих, і Володимиров, не гаючись, вирішив пробиратися далі вздовж узбережжя Мексіканської затоки. В той бік якраз відпливав великий рибальський човен, і «Майкл» був упевнений, що рибалки не відмовляють безробітному. Але хазяїн човна виявився діловою людиною: