Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 85

Якось увечері вони сиділи за чаєм. Олександра Вікторівна взяла чайник, але раптом впустила його і впала ліктями на стіл. Кришка від чайника покотилась по підлозі. Григорій Миколайович, впустивши стілець, кинувся до дружини, незграбно схопив її за плечі.

— Що, що тобі?

Прийшла до пам'яті вона в постелі. Ноги й руки здавались чужими. Спробувала говорити — і не змогла. На ліжку сидів Григорій Миколайович, постарілий, сірий, з глибоко запалими очима.

Вона зрозуміла, що з нею був удар.

Прокинувшись другого дня, Олександра Вікторівна побачила, що Григорій Миколайович сидить так само на краю ліжка. Хвора спробувала поворушити пальцями й сказала:

— Вона чужа, як дивно…

Григорій Миколайович радісно стрепенувся:

— Хто чужа?

— Рука…

Мова повернулась до хворої, але вона була ще дуже слаба і інколи впадала в напівзабуття. Григорій Миколайович не відходив від неї ні на мить.

… Багато чого згадалось хворій. Нікольськ, білі ночі, сонні вулиці. Вона і Григорій Миколайович говорять про велике щастя разом працювати, разом іти до однієї мети. Потім музеї, бібліотеки, перша експедиція. Вона і Григорій Миколайович бредуть по снігу в горах Урянхаю: заблудились. Обоє короткозорі, а сутінки густішають, десь далеко ' виють вовки…

Зала Географічного товариства. «За видатні заслуги перед вітчизняною наукою, за праці з етнографії бурят удостоїти пані Потаніну Олександру Вікторівну золотої медалі… Географічне товариство пишається своїм новим членом, жінкою-мандрівницею». Оплески, гарячі потиски рук…

Сибірське містечко Іркутськ, недалеко від Байкалу. Слава не принесла Потаніним достатку. Скромна, навіть бідна квартирка, де завжди повно народу: засланці, місцеві вчителі, буряти, які жадібно тягнуться до науки. Згадався бурятський хлопчик, зовсім маленьке мишеня, яке розуміло по-російськи «мало-мало», але вивчилось читати незнайомою йому мовою.

Згадалась перша публічна наукова доповідь, яка схвилювала все місто. Ще б: жінка — і раптом наукова доповідь! А ночами, щоб заробити хоч трохи грошей, — шила грубі полотняні мішки, у яких возять муку на золоті приїски.

І, нарешті, Петербург, готування до четвертої експедиції, Кяхта, монгольська двоколка, тонкий запах померанцевого дерева — і хвороба, жорстока хвороба…

А Григорій Миколайович, здається, задрімав. Кудлата голова впала на груди, окуляри з'їхали, борода — віялом. Хай спить — стільки ночей не склепив очей… Тихо, обережно Олександра Вікторівна тягнеться до олівця.

Пальці вже слухаються, можна написати друзям:

«… Зі мною скоїлося лихо: я от уже кілька днів лежу в ліжку. Перший час ця хвороба справила на мене таке гнітюче враження, що я не могла ні про що думати, крім того, що я повисла каменем на шиї експедиції, що я псую їм усю справу».

А під вікнами заїжджого двора тібетці з довгим чорним волоссям, рухливі, спритні, нав'ючували яків і коней, допомагаючи собі гортанною піснею. Пісня говорила про слизькі стежки, про гірський вітер і сміливих людей. Вона кликала в дорогу…

Але Олександрі Вікторівні вже не судилось з караваном іти в гори. Незабаром її здоров'я так погіршало, що Григорій Миколайович заспішив у Пекін.