Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 41

— Панові Ковалевському вже доводилось мандрувати по Африці? — спитав перекладач.

— Ні, я тут уперше.

— Але ваше уміння…

— А, ви про верблюда? Атож, з цією твариною ми давні знайомі. Мені доводилось бувати в пустелях. Не в таких сумних, як ваша Нубійська, але все ж…

— Насмілюсь запитати, де саме?

— В пустелі Каракуми, у країні туркменів.

Перекладач ніколи не чув про таку пустелю і про такий народ, але тямуще захитав головою.

— Так, верблюд… — задумливо, немов про себе, сказав росіянин. — Мабуть, мені доведеться і помирати на верблюді?

— Помирати на верблюді? Пан Ковалевський любить мандрувати?

Надміру балакучий і підозріло цікавий до всього перекладач починав дратувати мандрівника, і він відповів недбалим кивком голови. Перекладач визнав за краще замовкнути.

Справді, Ковалевський любив і вмів мандрувати.

Але перекладач помилився, гадаючи, що росіянин — вправний їздець на верблюді. Ковалевський почував себе на горбі верблюда, як катований на палі.

У попередніх експедиціях він навіть по сипучих пісках їздив на коні. Однак у Нубійській пустелі були тільки верблюди й віслюки. Отже, потрібно триматися у верблюжому сідлі так, ніби тобі байдужі незручності: з начальника беруть приклад підлеглі.

Але в душі Ковалевський розумів тепер одного знайомого, котрий після подорожі на верблюді казав, що коли побачить цю тварину хоч би на картині, то виколе їй очі…

У жаркому повітрі вроджувались, тремтіли, знову танули озера, оточені пальмовими гаями, струмували, манячи прохолодою, сині річки. Але провідники-араби відпльовувались: адже все це тільки марево, яким диявол намагається бентежити душі бідних подорожніх.

Пустеля здавалась безкраєю. І яка пустеля! Без найменшої ознаки життя. Хоч би черв'як, муха, хай навіть засохла травинка…. Пустка!

Караван ішов без перерви по дванадцять-тринадцять годин на добу, і можна було тільки дивуватися невибагливості людей, які задовольнялися кількома ковтками огидної на смак води, і витривалості верблюдів, які одержували після тяжкого переходу по дві жмені проса.

— Якщо ви коли-небудь у себе вдома захочете одержати цю пекельну суміш, яку ми тут п'ємо, то ось вам простий рецепт, — говорив Ковалевський бідолашному Ценковському, якого нудило від хитавиці і поганої води. — Візьміть склянку чистої води, розмішайте в ній дві ложки грязюки, додайте солі… Що ж іще? Ага, гниле яйце. А потім настойте цю суміш на гіркому полині, і ви матимете чудовий освіжаючий напій Великої Нубійської пустелі.

Ковалевський уже звик і до спеки, і до постійної спраги. Він робив зйомки місцевості, підіймався з барометром на навколишні горби, визначаючи їхню висоту.

З горбів начальник каравану в підзорну трубу дивився, чи не з'явиться де смуга темного туману. Цей туман означав би наближення самуму, або хамсину, вихору африканських пустель, який несе хмари дрібного пилу.

Самум починається найчастіше із «співу» пісків — високого, металевого звуку піщаних горбів, що осипаються, і вершини яких починають куріти. Крізь бурувато-червону імлу сонце здається вогняною кулею. Вітер дужчає, самум починає ревти. Люди і верблюди лягають на землю, задихаючись, мов у палаючій печі, і відчуваючи, як їх засипає піском.