Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 29

Але Лаптєв, цей хоробрий моряк, не впав у відчай. І чи варто звинувачувати його в тому, що він іноді навіть нагаєм змушував тих, що зневірилися, встати з мерзлої землі, іти туди, де жалюгідні халупи покинутої зимівки могли захистити їх від загибелі.

Міцні люди були лейтенант Лаптєв і штурман Челюскін! Корабель загинув, але вони не здались і до тих мисів, куди їх в море не пустила крига, пішли долом, через тундру. Не дійшли, повернулись у Туруханськ. Грудневої темної пори, в п'ятдесятиградусні морози, коли людина чує шелест дихання, залізо стає крихким, птах мерзне на льоту, Челюскін з трьома солдатами, залишивши хворого Лаптєва в Туруханську, знову вирушив до північного краю материка. Він іде через тундру п'ять місяців, перетинає весь Таймир і опиняється біля того самого мису Фаддея, від якого «Якутску» довелось повернути назад. Іде далі вздовж побережжя, описуючи бухти, миси, острови. Перетинає 77-му паралель. На всьому материку не було тоді людини, яка перебувала б північніше від нього. 9 травня 1742 року Семен Челюскін, цей залізний штурман з дерев'яного корабля, пише в дорожньому журналі: «Погода похмура, сніг і туман; після полудня о 5-й годині поїхали в свій путь побіля морського берега… Приїхали до мису… Тут поставлено маяк — одна деревина, яку віз з собою. Цей мис кам'яний приярий, середньої висоти, побіля нього крига гладенька і торосів нема. Тут названий мною цей мис: «Східно-Північний мис».

Чи можна коротше, скромніше сказати про подвиг, рівних якому набереться не так вже багато в історії полярних подорожей! Першому у світі досягти суходолом крайньої північної точки Азії — і не написати про це жодного урочистого слова, не похвалитися перед нащадками хоч би трішечки…

Лаптєв і Челюскін зняли береги Таймиру. Вони зробили ніби рамку, в середині якої ціле століття так і залишалась у багатьох місцях порожнеча. Тепер належить заповнити її.

Поки професор їздив на побережжя, Ваганов збирав відомості про Таймирське озеро. Але дізнався він небагато: самі кочівники — нганасани — рідко бували в тій дикій місцевості.

— Каміння там гостріше ножа — підошви з найкращої оленячої шкіри рвуться за день, — казали діди. — Однак зовсім погані місця — олешкам їсти нема чого.

— Наші чоботи підковані залізом… То як же пройти до озера?

— Навіщо тобі? — дивувались діди з наполегливості Ваганова. — Ходімо краще з нами до великої солоної води. Риба є, птахи є. Гарно!

Нарешті з допомогою Тита Лаптукова Ваганов довідався, що шлях кочівників пролягає недалеко від річки Таймири, якою можна спуститися до озера. Топограф наказав робити човна. Професор, який повернувся, немало здивував козаків, узявшись разом з ними Теслювати: пан, а сокирою орудує краще за мужика.

Все довшими ставали дні. Нганасани вже оглядали нарти, ремонтували упряж, готуючись перекочовувати на північ; жінки кістяними голками шили з оленячої замші літній одяг.

Одного разу професор зібрав своїх супутників.

— Ми починаємо справу небезпечну для життя, — сказав він, уважно вглядаючись в обличчя тих, що слухали його. — Говоритиму одверто. Той, хто захворіє за час дальшої нашої поїздки вглиб півночі, має залишитися па дорозі один, де б це не сталося, і чекати, поки інші повернуться до нього на зворотному шляху.