Читать «Материками й океанами» онлайн - страница 15

Ось ударили вісім склянок — четверта година ранку. Унтер-офіцери оглушливо свищуть і горлають на весь корабель:

— Друга вахта, нагору!

Не хочеться покидати підвісну парусинову койку, коли навіть у кубрику так холодно, що на залізних болтах наростає за ніч шар льоду. Але баритися не можна. Міцний боцманський кулак, ох, який міцний! І матроси поспішають нагору.

Гнила вологкість пронизує їх. Ну й погодка!

Знову надриваються дудки. Зверху, з щогл, по вантах, а то й просто повзучи по снастях, спускається перша вахта.

— По ма-а-рсах!

Частина матросів другої вахти піднімається на щогли, решта починає ранкове прибирання — скребе, миє палуби, начищає мідні частини.

О восьмій годині ранку, з останнім ударом склянок, під звуки барабана і флейти піднімається прапор.

Капітан віддає накази про навчання. Астроном і вахтовий офіцер ходять по шканцях з секстантами в руках, визначаючи, де перебуває судно. З камбуза тягне димом і запахом борщу.

Незабаром свистки сповіщають про обід. Опівдні — зміна вахт. О шостій годині — вечеря, потім свистками ж викликають нагору співаків і танцюристів, а о восьмій вільні від вахти матроси підвішують свої вихолоджені парусинові койки і лягають спати. Судновий прапор повільно сповзає вниз.

І так щодня. Одна доба нагадує іншу. Тому лови пінгвінів чи поїздка на шлюпці по прісний лід до крижаних гір — уже ціла подія.

З пінгвінами матроси познайомилися ще на тому острові, де димів вулкан. Мільйони цих птахів облюбували його схили. Коли моряки зійшли на берег, постійні «жителі» острова й не думали давати їм дорогу. Тільки удари ціпка змушували відійти кумедних птахів, які траплялися тільки в південній півкулі.

— Це птахи — не птахи, звірі — не звірі, на них пір'я — не пір'я, шерсть — не шерсть: вигляд у них пташиний, але вони не літають під хмари, зате плавають швидше за корабель, — сміючись говорив про них професор Симонов.

Пінгвінові крила нагадували ласти. Вони придатні тільки для плавання, а не для польоту. І вкриті вони були пір'ям, яке скидалося на луску.

Пінгвіни здалися спочатку нерухомими, наче пеньки, і матроси їх так і прозвали: «пеньдвини». Але насправді це були дуже рухливі і кумедні істоти.

Інколи вони виринали з води біля самих шлюпів і видиралися на крижини. Сиділи і ходили пінгвіни вертикально, як люди. Надивившись на кораблі, вони, немов за командою, зчиняли крик і з дивним звуком, який нагадував рохкання, знову стрибали у воду. Тут вони почували себе як дома, плаваючи і пірнаючи за рибами і рачками з дивовижною швидкістю і спритністю.

Особливо кумедні були найбільші, так звані «королівські пінгвіни». Розгулюючи по крижині і випнувши вперед черевце, ніби пани в чорних фраках і білосніжних жилетках, вони уривчасто й сердито кричали «кре-кре-кре» або мовчки низько вклонялися один одному…

Беллінсгаузен особливо уважно оглядав деякі айсберги. Льодова стіна невідступно стояла у нього перед очима. Він чітко пам'ятав її виступи, заглибини… До чого ж вони були схожі на виступи і заглибини крижаних островів! Неначе хтось відламав від стіни шматки і пустив гуляти морем.