Читать «Граф Дракула» онлайн - страница 5

Подекуди пагорби були до того круті, що, незважаючи на всі старання кучера, коні могли рухатися тільки чвалом. Я запропонував, як це заведено у нас удома, зійти й допомогти коням, але кучер і чути про це не хотів. «Ні, ні, — говорив він, — ви не повинні тут ходити, тут трапляються дуже люті собаки і потім, — додав він, мабуть, жартома, оскільки озирнувся до решти пасажирів, розраховуючи на підбадьорливу посмішку, — вам і так доведеться достатньо почекати, перш ніж вдасться заснути». Він тільки раз зупинився: тільки для того, аби запалити ліхтарі.

Коли почало темніти, пасажири захвилювалися й раз у раз почали звертатися до кучера з проханням їхати швидше. Ударом свого довгого батога і дикими криками кучер примусив коней майже летіти. Потім крізь темряву я побачив над нами якесь сіре світло — неначе міжгір'я в пагорбах. Хвилювання серед пасажирів збільшувалося; наша хистка коляска підскакувала на своїх великих шкіряних ресорах і розгойдувалася в усі боки, як човен у бурхливому морі. Мені довелося міцно триматися. Потім дорога вирівнялася, і ми помчали по ній. Потім гори наблизилися до нас зовсім упритул, і ми нарешті заїхали в ущелину Борго. Всі пасажири один за одним взялися обдаровувати мене; вони давали презенти з такою наполегливістю, що я абсолютно був позбавлений можливості відмовитися; кожен при цьому щиро вірив, що подарунки захистять мене від лихого ока, кожен із них мене ще й благословляв і хрестив, точнісінько так, як і в дворі готелю в Бистриці. Потім, коли ми помчали далі, кучер нахилився вперед, а пасажири по обидва боки коляски нетерпляче вдивлялися в оточуючу млу. Зрозуміло було, що попереду трапилося або очікувалося щось незвичайне, хоча, скільки я не розпитував пасажирів, ніхто не давав мені ані найменшого пояснення. Цей стан загального хвилювання тривав ще якийсь час, доки нарешті ми не побачили попереду виїзд із ущелини. Було темно, хмари, що насувалися, і задушливе повітря віщували грозу. Я уважно видивлявся на дорозі екіпаж, який повезе мене до графа. Щохвилини я сподівався побачити світло ліхтарів у мороці; але всюди було темно. Лише в променях ліхтарів омнібуса виднілася пара від наших загнаних коней, що здіймалася хмарою. Тепер ми чітко могли роздивитися білу піщану дорогу, що розстилалася перед нами, але ніде навіть і натяку не було на який-небудь екіпаж. Пасажири знову спокійно всілися з очевидною радістю, неначе збиткуючись із мого розчарування. Я замислився над тим, що робити, коли кучер, зиркнувши на годинника, сказав щось іншим, чого я, на жаль, не зміг зрозуміти, оскільки це промовилося дуже тихо. Здається, він сказав: «Годиною раніше». Потім він обернувся до мене і повідомив огидною німецькою мовою, ще гіршою від моєї: «Немає ніякої карети. Мабуть, пана не чекають. Краще хай він поїде зараз із нами на Буковину, а завтра повернеться, або ж наступного дня — навіть краще наступного дня». Поки він говорив, коні почали іржати, форкати й дико рити землю, так що кучерові довелося їх стримувати, напружуючи всю силу.