Читать «Нічні сигнали» онлайн - страница 7

Вони ще якийсь час слухали танцювальну музику, та врешті почалися звичайні приготування до посадки. Як і завжди, Вернер не позбавляв можливості весь екіпаж слухати його дальші переговори по радіо.

Наступні тижні промайнули швидше, ніж того хотів Аксель. Під час сімнадцяти дальших бойових вильотів він міцно здружився з новим екіпажем, хоча, як і раніше, свої думки висловлював стримано. Густав, Клаус і Вернер тепер уже знали всю його біографію, і ніхто з них навіть у думці не припускав робити для нього якісь утруднення. Екіпаж став справжнім бойовим колективом, хоч, правда, не в тому розумінні, як цього вимагало їхнє начальство.

Вернер домовився зі своїм другом Карлом Крумбайном, штабним радистом, який пообіцяв переглядати пошту ще ретельніше, ніж досі, всяку несприятливу для Акселя кореспонденцію затримувати і попереджувати його про це. Крумбайна не довелося довго умовляти. Вернер і Карл познайомилися ще в школі радистів, де вони вдвох залицялися до однієї темпераментної зв’язківки, а коли та маленька капризуля віддала перевагу молодому лейтенантові, разом утопили своє горе в горілці. Надалі вони більше ніколи не сперечалися з-за дівчат. У них було багато спільних спогадів і поглядів, хоч темпераменти у них були зовсім протилежні: Вернер завжди жвавий і моторний, а Карл навпаки — відзначався прямо-таки олімпійським спокоєм, у чому його переважав тільки його безпосередній начальник фельдфебель Кілау.

Щодня вони годинами просиджували разом. Причому Вернер ніколи не забував справитися про папери Акселя.

Одного разу Вернер прийшов з командного пункту розгніваний. Карл сказав йому по секрету про запланований на одну з наступних ночей наліт усім їхнім з’єднанням на невеличке радянське містечко недалеко за лінією фронту. І це незважаючи на те, що в тому містечку були розташовані переважно приймальні госпіталі для поранених у наземних боях, які тривали ось уже кілька тижнів. Але твердили, ніби там, згідно з якимись даними, мають бути ще й танки, зібрані для наступу.

Вернер аж кипів, розповідаючи своїм товаришам про цю підлість. Вони саме летіли на виконання бойового завдання. Літак досяг необхідної висоти, і Клаус увімкнув автопілот. Звичайно це завжди були найнудніші години польоту, коли радист за якимсь неписаним правилом мав ловити в ефірі найкращу танцювальну музику. Взагалі Вернер був мастаком у цьому ділі, але сьогодні йому було не до музики — він все ще страшенно обурювався:

— Ви тільки уявіть собі: вночі, коли ті напівживі бідолахи тільки-но поснуть, радіючи, що і на цей раз вибралися живими з пекла! — Він збуджено ляснув себе по коліну: — А Обст, наш високошановний командир ескадри полковник Обст фон Шенег і туди простягає свою брудну руку. Розуміється, він, незважаючи на темряву, ще й винищувачів для прикриття викликав! Ніби в цій операції є якась небезпека для нас! Та це ж чистісінька бойня!

Клаус, Густав і Аксель, збентежені, слухали його. Вони не сумнівалися в правдивості Вернерових слів, хоч яким страхітливим здавалося їм усе це. Надто добре знали вони свого командира ескадри. Той погоджувався з кожним наказом, що надходив зверху. Головне, щоб у наказі не було чогось небезпечного для нього особисто. Подумати тільки — на одній тактичній нараді він навіть порушив питання про використання їхніх звичайних бомбардувальників як пікірувальників. Весь льотний персонал тоді прийшов до одного висновку, шо у їхнього командира засвербіла шия. Інакше кажучи, полковник Обст фон Шенег захотів — за рахунок своїх екіпажів почепити собі на шию ще й мечі до рицарського хреста.