Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 24

Початок грудня

Сьогодні я вперше повернулася додому дуже пізно, бо відразу по опівночі (як Попелюшка). Мама ще тинялася по вітальні, згрібаючи плахти журналів, задрапіровані на бильцях фотелів. А тато вже вкотре читав автобіографію славетного нейрохірурга професорки Мануелі Дендритової. Заходити навшпиньки чи проповзати під килимом не мало сенсу.

— Знаю, знаю і перепрошую, але ж сьогодні Андрія… а крім того, — шукала я властиві слова, — окрім того… я ж не можу весь час відбиватися від групи. Мушу врешті почати інтегруватися. Мамо, ну скажи щось!

— Я тільки тут прибираю, — озвалася мама, показуючи на стоси газет і журналів.

— Я розумію твої потреби, Вишеславо, — сказав тато, відриваючи погляд від біографії Мануелі. — Контакти з групою дуже цінні…

— Ну бачиш… — зраділа я.

— Але не опівночі, — зазначив він. — Бо які важливі теми можна порушувати опівночі?

— А хіба завжди треба порушувати важливі теми? — втрутилася мама.

— Мені прикро, Кристино, — звернувся до неї тато, — що ти саботуєш мої нотації. Бо ти ж знаєш, який ризик тягне за собою переказування дитині суперечливої інформації?

— Знаю, ти написав про це магістерську працю, чотири статті та один порадник, — перелічила мама.

— Тому я буду вдячний, якщо ти підтримаєш мене в дискусії замість брати під сумнів мої аргументи.

— О’кей, — мама пристала на татову вказівку. — Тоді слухай, Вишне. Ти прийшла запізно, ми хвилювалися, наступного разу просто зателефонуй і попередь. Тепер уже добре?

І вийшла, доки тато встиг запротестувати. Якусь мить він сидів нерухомо, замислюючись над добором слів. Він завжди так робить. Урешті сказав:

— Оскільки ми всі надто зворохоблені, я хотів би відкласти нашу розмову на вихідні. Що ти скажеш про суботній ранок?

* * *

Що я могла сказати? Виховні розмови — це в нас удома поважна справа. Не можна відкараскатися банальною зустріччю з подругами чи головним болем. Усе зазвичай виглядає так.

Перші дві години: фільм про цінні виховні вартості.

Півгодини: дискусія на тему переглянутого фільму.

Наступні півгодини: перерахування виховних проблем, на які наштовхнувся тато.

Наступні півгодини: спільна праця над пошуком розв’язки, що вдовольняє обидві сторони (а надто дорослішу й досвідченішу).

Останні десять хвилин: підсумки дискусії, а також запевнення у взаємній любові.

Може, цього разу буде інакше?

Грудневий суботній ранок

Не було. Як завжди, усе за правилами: якщо щось іде добре, навіщо це змінювати?

Пунктуально об одинадцятій я всадовилась у фотелі проти екрана. Тато приніс касету, ввімкнув і вмостився на дивані. Цього разу він залучив фільм про долю хлопця з нужденної англійської родини. Біллі, худючий дванадцятирічний підліток, мешкає в одному з тисяч понурих мініатюрних будиночків. Разом із немічною бабусею, неотесаним старшим братом, маломовним, без угаву страйкуючим батьком-шахтарем і блідим спомином про віддавна померлу матір. Якогось ранку хлопець цілком випадково виявляє, що його покликанням є танець. І то, на жаль, танець класичний, не дуже популярне хобі серед фанатів футболу, біфштексів і темного пива. Біллі мусить розлускати дуже твердий горішок. Якщо він не відмовиться від танцю, то стане посміховиськом для знайомих шахтарів із селища, включно з батьком і братом. Як неважко здогадатися, спритний малий обирає довгий і стрімкий шлях до сценічної кар’єри. І перемагає. В останній сцені ми бачимо мускулястого чувака в костюмі лебедя, який виконує на сцені великий стрибок. Кінець. Я крадькома втерла солону краплину, яка щойно опустила мій сльозогінний канал.