Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 19
Ізабелла Сова
— Ти мусиш так цвиркати? — фекнула Вікі, витираючи обличчя.
— Я ж не винна, що трапився такий порохнявий. Тато знову експериментував при заквасці.
— І що? — запитала я.
— Як завжди, вийшли справжні бомби. Набиті розсолом, як бочки.
— Але що з Маркусом?
— А, з Маркусом. Прийшла я до нього, всілася, ми стали згадувати минуле. Як було кльово і взагалі. Він розм’як, став шкодувати, що покинув мене тоді на Плянтах, бо наступна Галатея обскубала його, як гусака. І раптом каже, що не візьме грошей за татуаж. Хоче тільки поголити мені ніжки.
— Він так і сказав: «ніжки»?
— Ну. Мене це так розчулило, що я погодилась. Тоді Марко вичавив пінку, мою улюблену лимонну — і до діла. А тим часом Роббі думав, що я на заняттях, і поїхав до батьків у Нову Гуту. Його старі, як виявилося, мешкають на Скарпі, в сусідньому з Маркусовим будинку. Вмостився він собі у фотелі проти телевізора, відкоркував пивце. Повний релакс. Глянь у вікно, а там якась дівуля з намиленими ногами й татуйований чувак без сорочки, зате з бритвою.
— Чиста перверзія, — підсумувала Вікі.
— Ну, тож він підійшов до вікна, аби бачити, що буде далі. Дивиться, а то я. Тоді він вискочив із будинку, вирахував вікно і знайшов Маркусову хату. Той саме закінчив голити мені одну литку, коли ввірвався Роберт. Глянув, спопелив мене поглядом і вибіг. Я кричала йому вслід, але не буду ж ганятися за чуваком із намиленою ногою. У Маркуса так трусилися руки, що я відмовилася від татуажу. А все через дурнуваті ревнощі.
— За десять років ти будеш дякувати долі, що він вчасно прибіг. Досить, що ти маєш кажана на півсідниці.
— Як на мене, то це дільниця стегнової кістки, але я не маю настрою на анатомічні дискусії.
— І ти потім не дзвонила до Роберта? — запитала я.
— Двічі, але він затявся і не брав слухавку. Для нього зрада — це смерть стосунків. Він виклав мені всі правила гри на першому ж побаченні.
— Ну то й халепа. Ти мусиш знайти когось іншого.
— Що з твоїм виглядом… і невибагливими вимогами, — додала Вікі, — не завдасть клопоту.
— Сподіваюся, цього разу трапиться хтось змістовніший, — зітхнула Мілька. — А як там твої пригоди з хлопцями, Вишне?
* * *
Я і хлопці. Цьому можна присвятити шістнадцятисторінковий зошит. У два рядки.
Пригода перша: випускний бал, який я протанцювала з Мацеком. Загалом сімнадцять танців, з яких чотири повільні. Впродовж наступних двох тижнів Мацек підкидав мені на хідничок квіти, вкрадені з довколишніх клумб. Я вмирала від страху, що його зловлять, і від сорому, що доведуть моє поплічництво у злочині. Потім Мацек поїхав на вакації, а коли повернувся, то став приносити квіти моїй сусідці.
Пригода друга: спільні молитви на вервиці з Міхалом з ІІІ-е. Ми приходили до костелу порізно, але о тій самій порі (призначення?). Сідали поряд, у бічному нефі і разом проказували чергове коло на одній вервиці. В листопаді Міхал зник. З’явився допіру в березні. Під час хресного ходу. Я вже хотіла до нього підсісти, коли побачила, що він не сам. Обіч нього заклякла моя сусідка.