Читать «Терпкість вишні» онлайн - страница 113
Ізабелла Сова
До всього зла, яким так і кишить це місто, біля пошти сіло троє дівчисьок-підлітків. А ти ж знаєш, які ті дівчиська.
Я кивнула, мовляв, знаю, але Малина все одно мені пояснила:
— Їх усе смішить. Хихочуть, бо падає дощ. Бо встигли заскочити в останню мить і не можуть знайти квиток. Регіт на весь автобус.
— Ага, — встигла сказати я.
— Я от усе думаю, невже і я була такою, як вони?
— Можу тебе запевнити, що не була, — озвався Ірек із нетрів коридора. — Що цього разу сталося?
— Мій науковий керівник нарікає на бабусину ворожбу. Каже, що в ній замало конкретики.
— То додай йому яскравих деталей. А що з коханням? Теж криза?
— Нічого, і це починає мене турбувати.
— Починає? — форкнув Ірек. — Я вже два роки чую, що ти чекаєш на кризу.
— І чимдалі більше нервуюсь, Іреку. Навіть думаю, що повинна піти першою.
— То й піди. Спробуй трохи побути сама.
— А якщо він потім не захоче миритися? — зойкнула вона. — І я зостануся зовсім сама? І вже нікого не знайду і буду самотньою бабусею?
— Не будеш. Замовиш собі в Японії електронного песика, який уміє лащитися, гавкотіти й прибігає на поклик. Схоже, він робить фурор в американських будинках лагідної осені. Старенькі від нього в захваті. Я бачив по телевізії.
— Фантастична картина, — буркнула Малина. — Краще скажи, що мені робити, й ходи нарешті сюди, замість никати по коридору.
— Ну, я вже тут, просто мусив поскладати взуття. Привіт, Вишне.
Я обернулася й нарешті побачила Ірека в усій красі. Переді мною стояла жива копія Рейнарда, тільки що з яснішим волоссям, з-під якого виступали шпичасті вуха ельфа. «О Боже», — подумала я, але сказала тільки одне:
— Привіт.
День опісля
— Чому ти мені не зізнався?
— Спочатку я не був певен, що це ти. Ну розумієш, ти мала заколоте волосся й була вся заляпана багнюкою. Поза тим, — додав він, — з Нового року і твого дня народження в мене зосталися досить імлисті спогади.
— А потім?
— А потім, коли я впізнав тебе за голосом, мені було якось незручно. Бо здавалося, що ти не в захваті від мого вигляду.
— Ти від мого теж, — парирувала я.
— Я ніколи не виявляю захвату. Боюся, що мене відштовхнуть. Якби я тільки знав, що вже місяці поспіль балакаю з копією Амелі.
Якби я тільки знала, що вже місяці поспіль балакаю з копією Рейнарда.
— Я не маю короткої гривки.
— Я не про зачіску, а взагалі. Погляд. Обличчя. Силует. І цей магнетизм.
— Припини, бо я зашаріюсь. Я не терплю компліментів. Просто ненавиджу! Ну хіба ті, що стосуються мого інтелекту.
— Добре, я буду говорити тільки про твій IQ, — пообіцяв Ірек. — Бляха, телефон. Певно, Малина.
— Привіт, — кивнув він на знак того, що телефонує сестра, і ввімкнув «спікер». — Що знову трапилося?
— Нічого, а що могло трапитися?
— У твоєму випадку могло, ти ще не дзвонила до мене з гарною новиною.
— Ну, завжди мусить бути той перший раз.
— Ти заручилася?
— Гадаєш, це все, про що мріє інтелігентна невротичка напередодні тридцятки? — пирхнула Малина.
— Тоді я вже нічого не розумію, — капітулював Ірек.
— То я розкрию тобі очі. Останнього разу ти питав, чи є щось таке, що справило б мені радість. То я скажу тобі, що є!