Читать «Об’єкт 21» онлайн - страница 7

— Майор Скоробогатов! — вигукнув високий. — Оце зустріч! Бачили нашу «Б-34»? Пам’ятаєте її?

— Як не пам’ятати, — посміхнувся майор. — Адже ця історія мала своє продовження.

Подробиці майор розповів академікові Смирнову в номері готелю наступного дня.

Під час спроби перейти кордон (у пункті, дуже далекому від міста, де відбувалися описані раніше події) була затримана людина, для якої Розшепихін добував пластмасу. Викрадач думав, що за лабораторним зразком можна розкрити виробничий секрет. До цього Виноградов уже один раз, щоб одчепитися від Розщепихіна, дістав йому пластмасу. Але замість «Б-34» він підсунув щось зовсім інше. Обман викрився. Розщепихіну добре перепало від тих, на кого він працював, і «агент по збуту» пред’явив нові, ще суворіші вимоги до Виноградова. Дізнавшись, що пластмаса таємниці не становить, той приніс у банці з-під гуталіну вже справжній «Б-34». Але Розшепихін побоювався нової каверзи і, мабуть, вирішив, перш ніж передавати пластмасу далі, перевірити, чи справді вона утворює тонку й міцну плівку. Дослід закінчився вимушеним польотом.

— Вам дуже пощастило, — зауважив Смирнов, — випадок на кордоні допоміг усе з’ясувати.

— Випадок? — посміхнувся майор Скоробогатов і з легким докором подивився в очі вченому. — Чоловіка з пластмасою чекали на кордоні. Про нього знали, невідомо тільки було, з ким він зв’язаний. Так що історія розплуталась одразу з двох кінців… Але не буду більше затримувати. Бажаю вам нових успіхів і бачте, більшої пильності.

ОБ’ЄКТ 21

І

Через кілька років після закінчення війни мені довелося поїхати у відрядження на Далеку Північ.

На той час заполярні траси не були так оснащені авіанавігаційним обладнанням, як тепер, і в дорозі нерідко траплялися непередбачені зупинки. Негода змусила нас приземлитись біля бухти Капризної, де звичайно ніхто ніколи не сідав, — тут була тільки запасна площадка. Власне, в районі самої бухти, де ледве сів наш важкий літак, погода стояла чудова, світило сонце, на ясно-блакитному небі не видно було ні хмаринки. Але десь попереду, впоперек нашого маршруту, рухався циклон, про який знали тільки метеорологи, і його нам треба було переждати.

Закріпивши літак тросами, ми — троє пасажирів, льотчик і бортмеханік — вирушили в посьолок, розташований за кілька кілометрів від аеродрому. Посьолок з п’яти будиночків стояв на березі бухти, що глибоко врізалася в сушу і з усіх боків була оточена горами. В посьолку розмістилися радіомаяк, метеостанція і житлові будинки.

Допізна просиділи ми в гостинних господарів, розповідаючи про життя на Великій землі. Була вже друга година ночі, коли ми розійшлися по своїх кімнатах у відведеному для нас окремому будиночку.

Прокинувшись уранці, я швидко проробив свої десять вправ, бо не забуваю їх виконувати в будь-яких умовах, взявши зубну щітку та мило, вийшов у коридор.

Грюкнули двері, і в коридорі з’явився широкоплечий з міцними мускулистими руками чоловік з рушником на шиї.

Це був інженер Геннадій Степанович Смирнов, один із двох моїх супутників по літаку.