Читать «Об’єкт 21» онлайн - страница 19

Віктор Сапарін

Пройшла юрба студентів, юнаків і дівчат, які так весело розмахували своїми портфельчиками і папками, наче там лежали ключі від усіх на світі таємниць.

Промчав тролейбус, продзвенівши проводами.

Мимо білих дерев, укритих інеєм, по тротуару рухався потік пішоходів.

Пройшов високий старик з білими кучерями, на які була насунута широка хутряна шапка, срібляста, ніби від інею; його красиве обличчя сяяло молодістю. В капелюсі, недбало надітому на голову, в пальті з піднятим коміром, засунувши глибоко в кишені руки, простував молодий мислитель або мрійник: серйозне обличчя і погляд людини, яка обмірковує щось на ходу. Хто він? Може, винахідник який вийшов погуляти після дня, проведеного за кресленнями? Пробігла дівчинка і папкою для нот на довгому шнурку і кісками, що стирчали над білячою шубкою…

Я люблю вдивлятися в обличчя людей, що зустрічаються мені на вулиці. Натхненний погляд, думка, яку читаєш в очах, дружелюбність у взаємовідносинах з товаришами, стримана енергія десь у куточках рота, а головне, впевненість, непорушна впевненість у своєму сьогоднішньому і завтрашньому дні… Ось те характерне, що бачиш на обличчях людей, зовні так не схожих одне на одного.

А чи помітили ви, що люди стають красивішими? Так, так, це факт. Власне, в цьому немає нічого незвичайного. Найкращі душевні якості людини — розум, воля, сміливість, благородство характеру — неминуче відбиваються в її очах, посмішці, виразі обличчя і надихають людину, роблять красивою. А саме ці риси виховує в людях наш радянський лад. Отже краса — це природна якість радянської людини.

І ще один висновок, до якого я прийшов і яким вважаю за потрібне поділитися з читачем: не вірте дзеркалу, якщо воно показує вам зайву зморщечку і ще одну сиву волосинку — ви стали красивіші. Природі з її процесами старіння не встигнути за духовним зростанням людини. Це факт дуже втішний, особливо для людей, яким уже перевалило за середину.

От скільки думок виникає, коли вивчаєш обличчя людей, які зустрічаються на звичайній московській вулиці.

Один з пішоходів чимось нагадав мені Геннадія Степановича. Я навіть обернувся і подивився йому вслід. Але то був не він.

XI

— Ну як, пощастило вам узнати адресу Смирнова? — спитав я Афанасьєва через кілька днів.

Ми знову були в кабінеті інженера.

— Узнав. Але він зараз у від’їзді.

— Шкода. А де — невідомо?

— На об’єкті 21.

— Це ж той самий об’єкт, що має якесь відношення до Місяця! — вигукнув я.

— Так, — посміхнувся Афанасьєв. — А ви звідки знаєте?

Я пояснив.

— От і чудово, — промовив інженер. — Там ви й побачитесь. Хіба вам не казали, що ви їдете на цей об’єкт?

— Я їду-на цей об’єкт? — здивувався я ще більше. — Що ж мені там робити?

— Це вам розтлумачать на місці, якщо ви в принципі не заперечуєте проти такої поїздки.

— Сподіваюсь, доведеться летіти не на Місяць?

Я задав це питання напівжартома, але відверто кажучи, не зовсім був певен, що інженер заперечить мені. Від техніки наших Днів можна чекати всього і навіть польоту людини на Місяць. У нас багато що робиться без галасу, і дізнаємося ми про це тільки після того, коли мета вже досягнута.