Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 95

III

По обіді до хижки навшпиньки підійшов Камбела. З похмурого обличчя було видно, що Корі здох.

— Шкуру здерли? — спитав географ.

— Її взяли Бенгасові люди, — відповів Камбела, не наважуючись глянути Балканову в вічі.

— Дарма, — заспокоїв його Павел. — Бенгас дає нам носіїв. Скільки брати?

Старий відповів не зразу. Подумавши, показав обидві руки:

— Кумі! (Десять!)

— Гаразд. Я й собі так думаю, — відповів географ. — Піди до мотулі, вибери дужих людей.

Негр подався до священного будинку чоловіків. Павел дивився йому вслід. Старий вважав себе винним, що не встеріг тварину від камгани, яку наслав злий дух.

Гарячий подих вітру здалеку доніс ледь чутні згуки бубна. Павел байдуже чистив карабін, але Домбо чомусь іздригнувся й насторочив вуха. Послухав трохи, й на обличчі йому застигла тривога. З хатин вискакували перелякані тубільці, прикладали долоні до вух і наслухали. Бенгас швидким кроком подавсь на пагорб до лісу, здійняв угору голову й заходивсь нюшити повітря.

— Що трапилося, друже? — запитав Павел у негреняти, яке занепокоєно метушилось попід ногами.

— Сусіднє плем'я подавай тривога! — відповів Домбо й знову нашорошився туди, звідки долинуло далеке гупання бойового бубна.

— Що означають оці сигнали?

— Погано, гамба! Означають — нехай плем'я напоготові. Війна!

Клично засурмив вождівський ріг. Дерев'яний бубон племені відгукнувсь частими тривожними ударами.

Поміж хатками гасали чоловіки, вже озброєні добре напненими луками, повними сагайдаками стріл та щитами з міцної просмоленої кори. Над головами їм стриміли блискучі вістря списів. Тубільці бігли, розгонисто стрибаючи. Деякі з них лопотіли босими п'ятами попід самою хатиною географа, й йому було добре видно їхні розлючені обличчя та хижі бісики в очах.

У селищі заголосили жінки, лементували діти, сумно й тягучо вили пси, мекали кози, кудкудакали кури.

За кілька хвилин усе плем'я піднялось на гвалт. На лисому зеленому пагорбі стояв вождь і сурмив у бойовий ріг. Його мужня постать чітко вимальовувалась на темному тлі пальмового лісу.

З вождевої хатини вибігла Маванда. Вітер маяв її чорні, мов дьоготь, коси. Спочатку вона метнулась до громадської чоловічої хатини, але, помітивши географа, повернула до нього.

— Добра біла людино! — ще здалеку сумним голосом вигукнула дівчина. — В тебе є вогненний лук! Допоможи племені!

Добігши, вона, за звичаєм, торкнулася пальцями землі й, важко дихаючи, втупилась у Павлове обличчя. Її великі чорні очі палали тривогою.

— Прожени лихих білих людей, великий чаклуне! — заламуючи пальці, благала вона. В голосі її бриніли сльози.

Павел стояв, спершись на карабін. У серці йому скипала буря гніву й ненависті. Рука міцно стискала зброю. Коли дівчина змовкла, Павел підвів очі й зустрівся з її розпачливим поглядом. Зляканими Мавандиними очима немов дивилося цю мить усе плем'я. Павлові забракло сили промовити бодай слово. Він лише перекинув патронташ через плече й швидко покрокував до пагорба.