Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 6
Григор Угаров
— Барка тоне, тату! — засапавшись, крикнув йому син у самісіньке вухо. — Екіпаж врятовано! Тільки-ти залишився! В капітанській шлюпці нас із боцманом двоє. Є місце й для тебе! Поспішай!
Старий засопів, відштовхнув боцмана, і в руках у сина лишився тільки шмат батькового одягу. Гонсалві знову хотів був ухопити батька, але Сілва Порту сердито турнув його.
— Не займай мене, Гонсалві! — суворо гукнув він, та голос йому від хвилювання тремтів. — Я останній зійду з корабля! Чекайте на мене в шлюпці!
— Що ти кажеш, Порту! — підступився боцман. — На кораблі не лишилося живої душі!
— То всіх урятовано? — поспитав капітан і. не чекаючи відповіді, додав: — Біжіть до човна! Я наздожену вас!
Потім, неначе для того, аби переконати сина й боцмана, що справді-таки збирається їх наздоганяти, спитав:
— А де човен?
Боцман показав рукою на лівий борт, але Сілва Порту навіть не глянув у той бік. Він одкликав Гонсалві, подав йому оксамитовий капшучок, гаптований сріблом, і поволі, схвильовано проказав:
— Візьми оце, синку. Якщо живий лишишся, то, може, колись трапиться тобі побувати на Чорному морі. Відшукай сина того каторжника. Прізвище й назву міста ти знаєш. Віддай йому перстень!
— А ти? — з жахом глянув на капітана Гонсалві.
— Я теж іду, але раптом зі мною щось трапиться… — не наважився звести на сина очі капітан. — Тримай капшучок. Та не загуби перстень. Ну, бувай здоровий!
Він пригорнув сина й поцілував. Мужній морський вовк, уславлений Сілва Порту судорожно схлипнув… Лихе передчуття стисло Гонсалві горло, й він затремтів од плачу, сховавши лице в жорсткій батьковій бороді. Але чиїсь жиляві руки вхопили його за поперек і понесли до лівого борту. Тільки в човні Гонсалві збагнув: боцман з капітаном дійшли мовчазної згоди — син відпливе у рятувальному човні, а батько залишиться на кораблі.
Гонсалві помалу випростався, подивився на чорний силует корабля й заплющив очі.
Човен під удари весел швидко віддалявся…
Коли Гонсалві знову розплющив очі, на тому місці, де щойно був «Реженерадуш», вирувала й клекотіла вода. А море навколо вилискувало в м'якому місячному світлі. Було ясно й тихо.
Старий Сілва Порту не зрадив суворий морський закон — капітан ніколи не залишає корабля.
Це сталося 10 вересня 1878 року.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
І
За всіма правилами навігації російський китобоєць «Севастополь» повільно плив протокою Баб-ель-Мандеб. Він тримав курс норд-вест.
Після катастрофи, під час якої загинув Сілва Порту, минуло п'ять років.
На судні панувала напружена тиша. Тільки в рупорі гримів могутній бас боцмана, який передавав короткі накази капітана Матросова. Сам командир корабля, високий сухорлявий чоловік із сивими бровами, стояв на капітанському містку. За звичкою, він крутив кругом пальця коротенький срібний ланцюжок. Обличчя в нього було зосереджене, губи міцно стулені, карі очі за роговими окулярами пильно дивилися вперед. Вітер пустував з його розділеною навпіл рудуватою боровою. Капітан тільки час від часу рвучко повертавсь обличчям до боцмана, й тоді лунав його спокійний, трохи хрипкуватий голос:
