Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 4

— Ніколи не думав, що відбудуся самою тільки ранкою на нозі! — сказав він. — Порятував таки мене той чужинець! Тепер черга за мною. Сілва Порту повинен дотримати свого слова. Так, повинен! Досі все йде гаразд. Ось проминемо Суец, потім днів зо два постоїмо в Стамбулі, а там уже ввійдемо в Чорне море…

Гонсалві підвів на батька очі й похитав головою:

— Ти забуваєш, що там воюють. Після того, як ми знялися з Родосу, вибухнула російсько-турецька війна.

Сілва Порту не погодився:

— Війна закінчилась іще півроку тому. Так казали російські китобої в Мозамбіку. Соріні з ними розмовляв.

Гонсалві нахилився й почав розмотувати бинти. Сілва Порту відкинув ковпачок люльки, прим'яв пальцем тютюн і замислився.

Поночіло. Море тьмяно вилискувало, мов укрите латами. Над обрієм блимнула спочатку одна зірка, за нею друга, третя… Барку злегка колисало. Вітер дужчав і ляскав вітрилами. Хвилі чимраз шаленіше налітали на корпус барки й розбивались на молочно-білу піну. Море сердито гуркотіло.

Від фок-щогли озивалась тужливим стогоном марімба. Час від часу долинав тоненький верескливий голосок — то співав Домбо.

III

Щойно Гонсалві звівся на ноги й склав ножичок, як несподіваний поштовх струсонув корабель від киля до корми. Хлопець не втримавсь на ногах і горілиць упав на палубу. Сілва Порту покотився з канатів. Тріснула й повалилася фок-щогла. Після другого поштовху затріщало все судно й поламалася решта щогл. Палубою розгублено бігали матроси. Тривожно озвалася сурма. Гонсалві швидко схопився на ноги й мало не остовпів з переляку, йому здалося, що барка дуже накренилася ліворуч. З-під пошматованих вітрил і ламків щогл вискочив Домбо.

— Гамба! Гамба! — кричало негреня в смертельному жаху.

Гонсалві кинувся до нього.

— Не бійся, друже! Я тут! — спробував він утішити хлопчика, але новий, ще дужчий удар струснув усю барку. Величезна хвиля з лютим сичанням впала на Домба та Гонсалві. Вони насилу втримались і, ухопившися за руки, кинулися до корми…

Сілва Порту навпомацки шукав у темряві чобота.

Раптом він зачув якесь незвичайне гуготіння. Ніби потужний струмінь воді: під великим тиском бив у бляшану обшивку барки. Старий моряк стрепенувся й розглянувся навсебіч. По спині йому немов сипнуло морозом.

— Гонсалві! — гаркнув капітан.

Ніхто не відгукнувся. Старий напружено прислухавсь. Десь у нутрощах корабля неначе струмували потоки води.

— Гонсалві! — прохрипів капітан удруге, але голос його потонув у тривожному заклику сурми, скреготі щогл і рей, безперервному тупотінні на палубі, бряжчанні якогось ланцюга й шаленому ревищі хвиль.

Сілва Порту стояв, нахилившись і розчепіривши ноги. Від різкого пронизливого гуркоту йому лящало у вухах. Тремтіли руки. Широко розплющені очі нічого не бачили. Але гострий слух чітко розрізняв серед усього гамору безперервне дзижчання, яке долинало з чорного черева корабля.

Щось бубоніло й булькало, мовби то над кораблем шаленів ураган. Сілва Порту стояв скам'янілий, не в силі зрушити з місця, не здатний навіть кліпнути очима.