Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 41

— Німецькі гієни! — обурено сказав Черкасов і поторкав срібну сережку.

Пролунав гарматний постріл. Од несподіванки Павел аж сіпнувся.

— Дають лад у колонії! — сердито зіщулив очі Черкасов. — Вірно служать старому псові Бісмаркові! Кілька років тому тут було тихо й мирно. Потім у Ангара-Пекені з'явивсь якийсь авантурник Людеріц із Бремена й оголосив місцевість німецькою колонією. А ось тепер канцлер заходився розсувати кордони колонії.

Штурман сплюнув і запалив люльку.

— Тож виходить, хто хоче — йди та грабуй! — озвався Павел.

— Так, братику, саме так! — кивнув головою Черкасов.

— А бушмени? — запитав Балканов.

— З бушменами жарти погані! Добре скубуть колонізаторів! От тільки шкода — зброї в них немає… — зітхнув штурман.

Над узбережними лісами клубочився дим. Глухо відлунювали гарматні постріли. Домбо, спершись підборіддям на поруччя, тривожно вдивлявся в далечінь і слухав грізні згуки. А Сімоне Альварес, простягайсь у холодку під щоглами, байдуже крутив цигарку.

За два дні він знову розбалакався:

— Ну, сер, тепер ми вже в територіальних водах Анголи! Ще трохи — й ступимо на суходіл. Ці землі три сторіччя тому відкрили португальці. Онука старого Діаша, відкривача Мису Доброї Надії, Паулу Діаш ще 1574 року зійшов на цей берег і обстежив його. Наступного разу він повернувся сюди вже з титулом «завойовника, колонізатора й губернатора Анголи». Тоді місцеві племена ще входили до негритянської держави Конго…

Ці відомості цікавили географа, і, хоча рипучий голос португальця й дратував його, він терпляче слухав, щоправда, жодного разу не глянувши на оповідача. Але того подібна зневага анітрохи не бентежила. Посмоктуючи цигарку, Альварес вів далі:

— Колись коваль Мусурі, або Мбумбу-Мбулу, став вождем племен амбаду, заснував місто Гола-ан-Денго, а згодом цілу країну почали називати А-Нгола… Чи доводилось вам чувати, сер, про «людину, яка кришить скелі»? — по хвилі запитав Сімоне, слинячи нову цигарку й хитро мружачись.

— Ні, а що це за людина?

— О сер, це вам як географові дуже цікаво! — догідливо всміхнувсь Альварес і посмикав свою бороду.

Йому страшенно кортіло похизуватися знаннями перед Балкановим, тому він одразу ж почав розповідати.

— «Людина, що кришить скелі», мовою ангольських племен лунає Мбула Мадаті. 1665 року вождь Не-Нлаза, або Антоніо І, оголосив маніфест про звільнення негрів. Яке зухвальство, сер! Із списами та стрілами — проти вінчестерів і гармат! Дивні ці негри!

— Ну, й що далі? — нетерпляче перебив його Павел.

— А що далі? Наші розтрощили їх поблизу Мбіуле. Але тубільці не вгамувались! Якась чорна мавпа — негритянка Аина Зінгі Мбанді Нгола згуртувала тубільців і підняла повстання! Дехто серед таких, як оце ви, називають її «африканською Жанною д'Арк». Але чи не забагато честі, сер!

— То чим закінчилось повстання? — знову запитав Павел.

— Уявіть собі: ці дикуни звільнились. І визволила їх жінка! Але… не надовго. Її наступник, Джас Арек, схилив голову перед португальцями. Ось так, сер!..