Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 26

За хвилину-другу пролунав сигнал рушати. «Каталонія» легенько ворухнулась і, мов попелястий морський птах з білими крилами, підірвалась од причалу. Штурман стояв на палубі й махав своїми здоровенними руками. ІІлнел почув позад себе затамоване схлипування — то плакав Домбо. Він стояв, простягти руки вперед, туди, де на хвилях погойдувався корабель, і неначе намагався дотягтися до свого любого гамби Гонсалві.

Павел і Домбо стояли на березі, доки «Каталонія» зникла за обрієм… Порт потроху прокидався. Попід берегом повільно повзли біржі й невеличкі вантажні суденця. За ними, Мої» сарана, сунули рибальські човни. Серед людського гамору та галасу чути було, як торохтіли вози, іржали коні, ревли віслюки, рипіли немащені колеса: «Шербет! Шербет! — вигукували хрипкими голосами продавці. «Боза, солодка бозичка! — протяжно співав якийсь албанець. «Салеп! Салеп! — горлав старий турок з цапиною сивою борідкою.

Цілі метки вантажників у лахах з товстелезними мотузками за плечима ледачкувато порозлягались на сонці, не випускаючи з зубів довгих люльок. Рій замурзаних турченят з неймовірним вереском подався назустріч розкішній європейській яхті, що саме кидала якір у бухті Золотий Ріг. З навколишніх руїн та хиж сходився старцюватий люд, що сновигав у порту й пропонував свої руки за шмат хліба.

Таким літнім ранком Стамбул відкриває своє справжнє обличчя — дахи та жебри працелюбного народу і розкіш та блиск беїв, пашів і багатих урядовців.

Павел та Домбо насилу продерлись крізь цей натовп.

III

Вузенька й крива брукована вуличка привела двох перехожих до високого муру з широченною ґратчастою брамою. Крізь грати виднівся розкішний парк. З глибини його з-під густих кипарисів визирав білий палац із мармуровими сходами. Над золотавим піском алеї посхиляли віти старі смоковниці, плакучі верби та різні південні чагарі. Троянди поширювали в повітрі п'янкі солодкуваті пахощі. Підперши мур спиною, обіч брами куняв миршавенький сивий дідусь, сліпий на одне око.

— Агов, діду! — гукнув Павел. — Як потрапити до Хатпазару?

Турок спросоння сіпнувся й підвів голову.

— До Хатпазару? — перепитав він і замислився. Потім ціпком накреслив на землі цілий лабіринт вулиць.

— А що отам? — показав рукою Павел на палац у парку. — Музей?

— Цитьте — приклав дідусь палець до губів. — Де там музей! Це палац Шекир-паші! Тут у нього гарем з двадцятьма красунями.

А ще старий пояснив, що коли хто проїздить поблизу гарему, той повинен обмотувані коням копита ганчірками, щоб не цокали, її дзвіночки затикати соломою.

Балканов засміявсь і рушив далі. Старий турок перелякано відсахнувся. Домбо ще кілька секунд роздивлявсь на мармуровий палац у мальовничому парку, та вгледівши, що Павел пішов, і собі подався за ним.

— А гамба має бохобохо? — запитав Домбо, наздогнавши Павла.

— Ні, — відповів той, здогадавшись, що мовою Домба «бохобохо» — це великий будинок. — Такі бохобохо мають лише ті, хто торгує людьми з твого племені, та ще власники кораблів, таких, як «Каталонія». Люди працюють, а багаті користуються з їхньої праці. Зрозумів?