Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 24

Одного разу я повертався з поля й почув, як хтось голосить. Плач долинав од нашої хати. Мене мов обпекло вогнем. Я зупинивсь і прислухався. З наших сіней вийшла сусідка, а голосіння вибухло з новою силою. Плакала моя мати. Я чимдуж побіг додому. Мати качалася по долівці й скубла на собі коси. Захлинаючись від сліз, вона сказала мені, що батька спіймано й завтра його судитимуть у місті Панагюриште.

Цілу ніч ми не стулили ока. Мати замісила й спекла перепічку, засмажила курча, і вдосвіта ми подалися через гори до міста.

На подвір'ї поліційного управління — конака — башибузуки аж кишіли. Ми зазирнули через мур і підійшли до брами. Мати раптом зблідла, поточилась, і я схопив її під руку. А вона лише показала мені на подвір'я. Я продерся крізь натовп, глянув — посеред подвір'я, закутий у кайдани, покатований, з понівеченим обличчям стояв мій батько. Простоволосий, у лахмітті, але високий, з вусами та бородою, з великими сміливими очима, він здавався мені справжнім казковим героєм. І я не заплакав, я з гордістю дививсь на нього. Поліцаї поруч нього скидалися на хирлявих і жалюгідних людців, що нервово метлялися навколо й шкірили зуби. В цей час вийшов каймакамин — повітовий начальник, гаркнув щось, башибузуки кинулися до брами й усіх нас порозганяли. Так ми й пішли, не піддавши батькові перепічку та смажене курча.

Його засудили до страти, але в ніч перед виконанням вироку наші земляки-копривштенці підкупили якогось поліцая, й батько втік.: Він знову подався в ліси. Востаннє я його бачив під час Квітневого повстання…

Павел замовк і зітхнув. Знову озвався «дятел». Гонсалві схопивсь і швидко почав убиратись у форму штурмана португальського флоту.

Ввійшов Домбо. Він приніс на таці японський порцеляновий сервіз. Над двома філіжанками здіймалася білувата пара. Поставивши сервіз на стіл, негреня заходилось прибирати пляшки, але Гонсалві зупинив його:

— Не треба, друже! Соріні прибере. А ти спакуй свої речі.

Потім витяг зі скрині велику шкіряну торбу й подав хлопцеві:

— Ось сюди спакуй. Та, дивися, гарненько.

Домбо знехотя взяв торбу, здивовано й розгублено блимаючи на Гонсалві. Штурман уникав дивитись на нього. Зітхнувши, він заходився мовчки шнурувати свої жовті краги. Павел потер червоні від безсоння очі. Домбо стояв, утупившись у змарніле обличчя свого господаря. Шкіряна торба повільно вислизнула з його рук і впала на підлогу.

— Гамба! — тихо й схвильовано озвався Домбо. — Що гамба хоче робити?

— Ти залишишся з географом… — не підводячи голови відповів штурман, але вуста йому раптом зсудомило, і він не домовив.

Настала гнітюча, напружена тиша. Ще під час обговорення з Павлом майбутньої подорожі, найважчою для Гонсалві уявлялась розлука з негреням. І тепер ось настала мить, коли треба сказати хлопчикові всю правду. Павел мусив узяти Домба з собою як людину, що знає мови кількох африканських племен. Домбо буде йому водночас і супутник, і товариш, і перекладач.

Все обговорено до найменшої дрібниці. В Криму Гонсалві зустрінеться з капітаном Матросовим: корабель «Севастополь» дорогою до Атлантики, де збирається полювати китів, зупиниться на умовленому місці. До берега пристане човен. Боцманові, який сидітиме в човні, Павел скаже пароль…