Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 18

— А де ж твоя чарка, друже?

— Домбо не хоче пий. Болить голова. Ой, болить-болить! — сором'язливо забелькотало негреня.

— Болить голова? — тихо перепитав Гонсалві. — Е-е, це вже не гаразд. Голову треба лікувати, — стурбовано додав він і, витягши з кишені пакетик, подав хлопчикові біленьку пігулку. — На ось, проковтни.

Хлоп'я взяло ліки, а коли Гонсалві підняв чарку вчетверте, одвернулось, понюхало пігулку й сховало в кишеньку своєї пов'язки-фартушка. Гонсалві жадібно пив горілку й уминав рибу. Незабаром його обличчя аж пашіло рум'янцями, по жилявих в'язах струмів піт.

Розмовляли про сутичку у Валіде-хані, про зрадливу туркеню, про гачконосого турка, про екіпаж «Каталонії». Домбо сидів на підлозі спиною до Гонсалві й лагодив марімбу.

Старовинний годинник лунко цокав, монотонно відлічуючи секунди. Час минав непомітно.

Десь опівночі Гонсалві раптом з подивом помітив, що негреня й досі в каюті. Бідолашне так і заснуло з марімбою в руках.

— А ти чом це й досі тут? — легенько торкнув його за плече штурман.

Домбо сіпнувся:

— Чекаю, гамба.

— Гайда до ліжка! — зумисне сердитим тоном наказав Гонсалві.

— А гамба? — звів на нього очі хлопчик.

— Що «гамба»? У мене гість. Погомонимо й собі полягаємо.

— Домбо тут не потрібний?

— Ні! — відповів моряк. — Домбові треба відпочити. Завтра вирушаємо в дорогу. Доведеться рано вставати.

Він усміхнувсь, узяв хлопчика за плечі й відвів до кают-компанії.

Павлові Балканову здалася дивною ця дружба між португальцем і негром. Досі йому доводилось чувати про звіряче ставлення португальців до темношкірих. Адже ж саме португальці перші впровадили работоргівлю. І работоргівля для них стала прибутковим промислом. Вони виловили й продали в Аргентіну близько двохсот тисяч негрів. Решту винищували, аби звільнити територію для плантацій, або силоміць примушували обробляти землю, запрягаючи їх у плуг замість робочої худоби. А ось цей дивний штурман панькається з негреням, наче з молодшим братом…

Гонсалві повернувся на своє місце, знову налив собі горілки й усміхнувся:

— Чудовий хлопець. Достобіса розумний і кмітливий, його батьківщина для вас як для географа була б дуже цікава. Вона ще майже не вивчена. Тільки поодинокі сміливці наважувалися досі заходити вглиб Центральної Африки.

— Маєте рацію, Гонсалві, — ствердно хитнув головою Балканов. Йому ту мить і на думку не спало, що колись він матиме нагоду пішки переміряти всю Африку від краю до краю, безліч разів наражаючись на смертельну небезпеку…

Години за дві Гонсалві, розхристаний і червоний, мов рак, заходився розповідати історію кожної статуетки, кожної речі, що прикрашали каюту. Аж тут він раптом щось пригадав собі, схопився, розчинив шафку й добув звідти маленьку оксамитову торбинку, гаптовану сріблом.

— А це ось моя спадщина, — сказав Гонсалві. — Перед вами вся маєтність, що її залишив мені батько — старий Сілва Порту.